Історії успіху

Як досяг успіху українець, про ІТ-компанію якого схвально відзивався Гейтс

опубліковано 25 квіт. 2016 р., 01:33 Столичний діловий портал

http://zolochiv.org/retsepty-uspihu-taras-kytsmej-spivzasnovnyk-providnoji-ukrajinskoji-it-kompaniji-softserve/
Довідка: Компанія SoftServe була заснована у 1993 році і починалась з трьох працівників та орендованого офісу площею 20 квадратних метрів. Сьогодні у компанії SoftServe працює понад 4 000 програмістів у 29 представництвах, що розташовані в Україні (13 офісів), США (5 офісів), Польщі, Росії, Нідерландах, Великобританії, Німеччині та Болгарії.
SoftServe має глибоку експертизу у розробці програмного забезпечення для індустрій охорони здоров’я, роздрібної торгівлі, управління людськими ресурсами, автомобільної галузі, освіти та високих технологій.

Перший поштовх


– В 1993 році у Львів приїхала ціла група американських професорів і вони зробили двотижневі курси по бізнесу. Я був на цих курсах і так я побачив, що бізнес це свого роду наука. Я зрозумів, що говорити про те, як заробляти гроші – зовсім не соромно. В той час я після закінчення університету активно займався розробкою програмного забезпечення українського ринку.

На той час програмного забезпечення під нові персональні комп’ютери не було. І ринок, фактично, дуже потребував програмного забезпечення. І ми створювали перші прості програми для потреб української економіки.

Створення компанії

– Ми з друзями вчилися на бізнес курсах. І ми були розділені на команди. Я був в одній команді, вони були в іншій команді. І вони розробили бізнес план створення компанії SoftServe. Ворен Бругерман із General Electric вирішив допомогти реалізувати цей бізнес-план. І він запропонував тоді перший договір. І коли цей контракт з General Electric пройшов і треба було його виконувати. Тоді двоє моїх друзів запросили мене стати партнером.

Головна умова, щоб побудувати бізнес, – ідея, управлінська команда. Гроші це не проблема.

Відгук Білла Гейтса

– Це був початок 2000 років. Фактично в той час компанія SoftServe була залучена до розробки порталу з торгівлі комерційної нерухомості в Америці. Ми створили на базі Microsoft технологій фактично свого роду Google, де на карті була вся комерційна нерухомість Америки, де можна було подивиться будь-яку нерухомість, її характеристики.

Поради початківцям

– На сьогоднішній день успішний бізнес повинен бути глобальний. Якщо ви успішні і успішні локально, старайтесь вийти, стати глобальною компанією. Будувати глобальну компанію не просто, але це дуже й дуже можливо.

Моя формула успіху для побудови компанії – лідерство плюс інновації. В компанії успіх перш за все залежить від лідерів компанії.

– Лідер повинен вміти запалювати людей, вести за собою і лідер повинен мати професійну волю. І інновації – це другий напрямок. Нон-стоп інновації. SoftServe успішний завдяки саме інноваціям. З початку створення і дотепер ми завжди в процесі безперервних змін і ці зміни диктуються постійними інноваціями.

"Нова пошта" - історія успіху

опубліковано 13 квіт. 2016 р., 00:05 Столичний діловий портал   [ оновлено 13 квіт. 2016 р., 00:07 ]

Довідка про компанію “Нова Пошта” :
  • Найбільший приватний оператор українського ринку послуг експрес-доставки документів, вантажів і посилок для фізичних осіб та бізнесу.
  • Компанія була заснована в лютому 2001 року, на той час в команді було не більше 10 працівників. Перше відправлення відбулося у березні 2001 року.
  • Сьогодні мережа компанії складається з більш ніж 2200 відділень, понад 1400 поштоматів для видачі/прийому посилок та 37 сортувально-перевантажувальних терміналів. В компанії працює понад 18 тис осіб.
  • Мережа в Україні охоплює майже 1000 міст та сіл. Крім доставки у відділення, компанія здійснює адресну доставку у більш ніж 28 000 населених пунктів в Україні та 200 країн світу.
  • Оборот у 2015 році – понад 2 млрд гривень.
  • За 2015 рік компанія доставила по Україні близько 100 млн 

Своїми рецептами успіху ділиться один із власників та засновників компанії “Нова пошта”   В’ячеслав Климов

— Хто такий В’ячеслав Климов?

— Я підприємець за професією та творець за місією.

— Розкажіть, звідки ви і хто ваші батьки, а також що вони вам такого прищепили, що ви стали саме таким, яким є?

— За радянським формулюванням, моїх батьків можна віднести до інтелігенції. Тато – доктор філософії, професор, один з найкращих релігієзнавців в Україні. Мама – програміст, пізніше вона стала дуже успішним редактором низки видань. Мої батьки, окрім знань та такого фундаменту, як порядність, відношення до сім’ї як до цінності, дали мені свободу. Однією з моїх фундаментальних вимог до себе і зовнішнього середовища є свобода. Напевно, це одна з базових причин, через яку я став бізнесменом. Для мене це більше, ніж просто гроші.

— Ви народились у Вінниці, але все життя провели у Києві. Батьки жили разом з Вами чи залишились у Вінниці, коли ви переїхали до Києва?

— Батьки були киянами, а у Вінниці жила моя бабуся. Перший місяць свого життя я провів у Вінниці, у бабусі, але насправді я – киянин, жив та виховувався у своїх батьків в Києві. Братів та сестер у мене немає.

— Ви закінчили Харківський авіаційний інститут. Що вас спонукало піти в авіацію?

— В 16 років я вирішив вступати до ХАІ. 16-17 років – це період, коли ти переповнений романтикою, а що можна придумати романтичніше за авіацію? Я дуже вдячний батькам, що вони не приймали участі в моєму виборі, ми моє рішення не обговорювали. Після закінчення інституту я повернувся до Києва працювати у конструкторському бюро “Антонов”.

Читати далі >>>

Як вони це роблять. Історії трьох киян, які починають бізнес "з нуля"

опубліковано 2 лип. 2013 р., 03:16 Столичний діловий портал   [ оновлено 2 лип. 2013 р., 03:29 ]

Вони – молоді, але мають за своїми плечима багаторічний досвід роботи у великих компаніях. Попри непогану кар’єру, кожен з них проміняв місце у комфортному офісі, стабільний дохід і "соцпакет" на цілодобову і не таку престижну роботу. Втім, усі вони відчувають себе щасливими, адже відтепер "працюють на себе".

Менше року тому Євген Клопотенко, Євгенія Джигомон і Людмила Шиліна розпочали власний бізнес – Женя відкрив "Гастромайстерню", Євгенія – виробництво печива, а Люда – невеличку кав’ярню.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з молодими бізнесменами про мотиви їхнього переходу у вільне плавання і як їм вдається робити власну справу в Україні.  

З усіма співрозмовниками ми спробуємо зустрітися рівно через рік, щоб дізнатися: чи "вижив" їхній дрібний бізнес, чи набрав обертів, чи ж зникнув, так і не принісши прибутків.

"ПОКИ МИ МАЛЕНЬКА РИБКА, ЯКА ПРОСТО БАВИТЬСЯ"

Євген Клопотенко, 26 років. Закінчив Київський університет туризму економіки і права. Працював у багатьох київських ресторанах на різних посадах – від офіціанта до адміністратора. Півтора року тому відкрив невеличке виробництво та інтернет-магазин з продажу оригінального домашнього варення "Confiture".

Женя з дитинства любив готувати і мріяв стати кухарем. Однак батьки вважали такий вибір хлопця не надто престижним, і відправили вчитися на економіста-міжнародника.

"Мій факультет був дуже престижним, але за два роки я не міг зрозуміти, що там роблю. Викладачі казали: "У нас тепер Болонська система: ви вчитеся вдома, а сюди приходите лише складати іспити". Я не розумів, навіщо тоді ходити в інститут. Єдине, що давав ВУЗ – це можливість пройти практику за кордоном. Так я поїхав у Німеччину, потім – в Америку", - каже хлопець.

Про свою роботу в американському фаст-фуді Євген розповідає так, ніби це була кар’єра в найпрестижнішому ресторані. Він каже, що саме практика в МакДональдсі дала йому багато досвіду, а головне - розуміння, що організувати власний бізнес зовсім не важко.

Повернувшись в Україну, хлопець зіткнувся з тим, що не може влаштуватися на роботу зі своїм "престижним" дипломом.

"Я вбив у Google "міжнародний економіст" і зрозумів, що таких вакансій не існує. Тому, не довго думаючи, я пішов працювати офіціантом у паб. Там я знову зрозумів, що це моє, за день вивчив меню, за півроку став адміністратором. Потім мене покликали директором в один італійський ресторан, і там у мене просто поїхав дах від нових знань. Це була домашня піцерія, яку заснував українець, що кілька років прожив в Італії. Я почав розбиратися в особливостях тіста, соусів, спецій", - розповідає Євген.

Нові знання хлопець застосовував у власному кулінарному шоу. Спочатку це були такі собі "квартирники" – Євген збирав друзів у себе вдома і готував з ними нові незвичайні страви. Потім почав влаштовувати "шоу" у ресторанах, просуваючи свою діяльність у соцмережах.

Тоді ж Євген об’єднав зусилля зі своїм майбутнім партнером – Денисом Слівновим, з яким познайомився в італійській піцерії.

"Мій партнер жив в Італії, вчився на професійних курсах. У нас – спільні інтереси, ми можемо по три години обговорювати якусь страву або спеції. І якось ми вирішили почати варити варення. Це був свіжий напрямок. Крім того, ми подумали, що варення довго зберігається, його можна по-різному брендувати", - згадує Женя.

Свій невеличкий бізнес хлопці назвали "Гастромайстерня Confiture" і почали розробляти оригінальні рецепти варення - з томатів і яблука, полуниці з чілі, лавандою, розмарином.  

Женя каже, що досі його невеличкий бізнес не потребував великих фінансових вкладень, але попереду – залучення інвестицій для реструктуризації і масштабування. Хлопці саме завершують оформлення всіх документів для виходу на новий юридичний рівень.

"Поки ми орендуємо частину кухні в одному з ресторанів. Робимо все вночі. Там же найняли кількох людей, які нам допомагають. Продукти недорогі, але просто фізично потрібні руки, щоб це робити. Продукція дуже трудоємка", - зізнається Женя. Він додає, що основні витрати вони повернули буквально за 2 дні після запуску свого сервісу.

- Як вам вдалося так швидко вивести бізнес на самоокупність?

- Ми купили 4 каструлі, знайшли потрібні банки, сайт нам зробив друг, дизайн - знайома. Запустилися ми, можна сказати, випадково. Ми ще думали дещо підтягти, підрихтувати, але дизайнер, яка займалася сайтом, каже: "Я вже все запустила". Ми заходимо у Facebook, а люди вже щось лайкають, шерять. Так ми зрозуміли, що нема куди відступати. Буквально за 2 дні була виставка хенд-мейд-продуктів "Штуки". На ній ми одразу окупилися. Ось так за два дні і вийшли "в нуль" (сміється).

Ми вигадали проект, прикрасили його, показали нашим знайомим, зібрали зауваження і запустилися. На першій же виставці ми провели дегустацію, почули думки людей. Коли кажуть "класно", це означає "фігня". Але це дало нам розуміння, для кого ми працюємо.

Так, з точки зору фінансової беззбитковості ми окупилися за 2 дні. Але витрачений нами час і ресурси неможливо порахувати. Ми вклали мало грошей, але не спали, не їли протягом кількох місяців.

- Які поради ви можете дати молодим підприємцям, які хочуть почати свій власний бізнес?

- Найголовніше – це визначення цільової аудиторії і робота з нею. Наприклад, для нас це жінки до 35 років, а також люди, які роблять подарунки. Тому у нас красиві упаковки, багато важливих елементів дизайну.

Друга порада - не треба поспішати. Будь-який бізнес – це в першу чергу гроші. Звичайно, він може тобі подобатися, але в усіх підручниках написано, що метою бізнесу є здобуття прибутку. Я досі не навчився планувати фінансову діяльність, прораховувати кожен свій крок, в цьому моя проблема. Іноді краще віддати це окремій людині, яка добре розбирається у фінансах.

- Чи стикалися ви з перешкодами з боку контролюючих органів і чи не боїтеся виводити свій бізнес на новий рівень, щоб бути "помітними"?

- Ми поки не заробляємо 100 тисяч доларів. Коли вийдемо на такі суми, напевно до нас будуть претензії податкових служб, перевірки. Але ми до цього готові, бо розуміємо, що живемо Україні. Ми також не розраховуємо на підтримку, якісь податкові канікули. Але важливо працювати за тими правилами, які прийняті у цій країні.

Поки ми – маленька рибка, яка просто бавиться. Але тепер хочемо стати справжньою компанією і для цього оформлюємо всі документи. Це непросто і триває вже чотири місяці. Це Україна.

Є ще багато проблем. Наприклад, наше варення можна продавати у великому супермаркеті, але тоді треба думати про інший бренд. Крім того, щоб "вийти" в супермаркет, потрібно заплатити 20 тисяч доларів. Такі розцінки. Умови контракту теж серйозні. Для супермаркету ти маєш постачати по 50-100 тисяч банок на місяць. Якщо спізнюєшся на день, на тебе накладають величезні штрафи.

- Що змінюється в свідомості, коли переходиш з роботи у великій компанії у невеличкий власний бізнес?

- У кожного цей перехід відбувається по-своєму. Є люди, які, створивши свою фірму, починають менше працювати. У мене - навпаки, я став працювати ще більше. Раніше у мене були якісь рамки, скажімо, з 8 до 8 попрацював, і все. А тепер я не можу собі дозволити відпочивати навіть на вихідних. Але незважаючи на це я став менше втомлюватися. Секрет в тому, що я роблю щось для себе.

- Чого точно не треба робити, коли плануєш розпочати свій власний бізнес?

- Часто люди, які створюють стартапи, не прораховують свої витрати і прибутки. Класика жанру – це вбухати багато грошей без детальних прорахунків і визначення своєї аудиторії, а потім виявити, що все це ніяк не окуповується.

Як правило, тоді люди повертаються до своєї попередньої роботи і закидають проект. Тому головне розрахувати так, щоб у тебе було, на що жити. І тоді все добре – ти робиш, що тобі подобається, це твій бізнес, ти засинаєш і прокидаєшся, думаючи про нього.

Якщо нема певної стартової суми, не варто починати. Тоді можна працювати на своїй звичайній роботі, а ввечері варити варення або розмальовувати намистинки.

"МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЛЮДЕЙ ЗАЛЯКУЮТЬ, ЩОБ ВОНИ НЕ ПРОЯВЛЯЛИ ІНІЦІАТИВУ"

Євгенія Джигомон, 28 років, за освітою менеджер організацій. Близько року тому вона разом з партнеркою започаткувала виробництво натурального печива і відкрила "Першу Київську печивну".

На першому курсі інституту Євгенія підпрацьовувала в туристичній фірмі, а вже у 18 років потрапила до рекламного відділу великої видавничої групи.

"Це була робота мрії. Я продавала рекламу у виданнях відомого холдингу, у мене одразу була дуже гарна зарплата, хороші відсотки. До того ж, в компанії була така приємна атмосфера, що, здається, я б працювала там безкоштовно. Для нас проводили багато тренінгів, старші співробітники ділилися досвідом з новенькими", - розповідає вона.

Євгенія досі згадує слова тодішнього власника медіахолдингу, який вчив своїх працівників секретам успішного бізнесу.

"Він казав: "Робіть антилогіку, ламайте стереотипи, щоб запам’ятатися". Коли я розробляла стиль "SmakoJАne", мені багато-хто казав, що блакитний колір не асоціюється з випічкою. Дійсно, всі звикли, що пекарні - коричневі і бежеві. Але я вирішила ризикнути. Зараз чи то так співпало, чи то дійсно ця схема працює, але я все більше бачу в цьому сегменті світлих, яскравих кольорів", - каже вона.

Після роботи у великій компанії Євгенія кілька років провела у декреті, періодично виконуючи окремі проекти для різних замовників.

"Я почала допомагати компанії, яка працювала у виставковому бізнесі. Мені ця сфера дуже сподобалася, я знову стала непогано заробляти. Але потім вдарила криза, і наша ніша дуже постраждала. Таким чином визріло рішення, що треба працювати самостійно", - каже вона.

Ідея маленького магазина печива прийшла сама собою.

"Я ніколи не любила готувати і не відчувала пристрасті до кулінарії. Ми з чоловіком завжди багато працювали, поверталися додому пізно і вдома готували хіба що салати. Але коли народилася дитина я почала готувати для неї печиво. Це – перші безпечні солодощі, які дозволили лікарі. Перед цим я пройшлася по магазину і зрозуміла, що нормального печива там нема. Мене це обурило: навіщо в дитяче печиво класти замінники смаку, ароматизатори? Для дитини, яка звикла їсти грудне молоко, кашки, можна додати трошки цукру, і це буде щастя", - розповідає дівчина.

Слава домашнього печива швидко облетіла Євгеніних подруг, і вони почали прости спекти щось для їхніх дітей.

"Я вже думала почати продавати печиво через інтернет-магазин, але тут познайомилася зі своєю майбутньою партнеркою. Вона спробувала моє печиво і сказала, що це дуже круто. Вона сама може приготувати якісь складні страви, але банальне пісочне печиво для неї – це щось нереальне", - розповідає Євгенія.

Так дівчата вирішили робити спільний бізнес відкрити магазин печива. Партнерка Євгенії взяла на себе пошук фінансування і юридичний супровід бізнесу, а сама дівчина відповідала за виробництво і розкрутку бренду.

На підготовку до старту проекту у партнерок пішло близько півроку. "Перша Київська печивна" відкрилася у вересні 2012. Крім приміщення магазину, дівчата взяли в оренду невеличкий виробничий цех під Києвом, найняли кількох працівників і відкрили торгову стійку в одному з ТРЦ столиці.

- Що змінюється у свідомості, коли переходиш працювати з великої корпоративної структури у свій маленький бізнес?

- У великій компанії ти відповідаєш за щось одне, ти ас у цій справі, навколо є люди, які відповідають за інші напрямки, а разом ви робите якийсь великий продукт. А у власному бізнесі, коли для старту немає багато фінансів, ти не можеш одразу найняти менеджерів, продавців. Іноді стоїш, перев’язуєш печиво стрічечками замість того, щоб думати про глобальну стратегію. Тобто ти змушений поєднувати багато функцій, постійно пробувати себе в чомусь новому.

Але сказати, що у великій компанії я була більш байдужою до своєї роботи, я не можу. Я завжди працювала відповідально, знала, що не можу підвести клієнтів.

- Складається враження, що більшість підприємців не розраховують на довге ведення бізнесу в Україні, не можуть втримати його на плаву. Ви зрозуміли, чому так відбувається?  

- Я поки не знаю, в чому причина. Можливо, ми з вами зустрінемось через рік, у мене вже буде великий завод, нас захоплять… (сміється). Але поки мені здається, що тут є елемент залякування: люди, сидіть і не проявляйте ініціативу. От як починається грип і фармацевтичним компаніям потрібно "штовхнути" всі ліки, тоді по телевізору йде масова реклама. Якщо це постійно дивитися, вже психологічно можна захворіти.

Я поки не зіткнулася з тим, що мені не дозволили щось відкрити, або "наїхали". Можливо, тому що у нас все в порядку з документами. Поки мені комфортно працювати в Україні. Якщо говорити про фінансові показники, то, звичайно, мені хотілося б їх покращити. Але це не якісь штучні перешкоди.

Я думаю, що іноді менталітет українців винен в тому, що всі працюють рік-два. Чому ми не звертаємося вдруге за тією ж послугою? Бо вона починає псуватися. Наприклад, я зараз вийшла на ринок з натуральним продуктом, але мені багато хто вже каже: "Повір, ти через рік почнеш у своє печиво класти маргарин, тому що захочеш більше заробляти".

Тобто система така: спочатку заробити собі ім’я, а потім ніхто нічого не перевірить. Але ж люди не дурні! Це так здається, що сьогодні я покладу 200 грамів горішків у печиво, а через рік почну їх зменшувати і ніхто не відчує. Але це не так, я сама чула від клієнтів, що вони перестали ходити в певні кондитерські, де зіпсувалися продукти. Так хто собі шкодить? 

- Які поради ви можете дати людям, які хочуть відкрити власний бізнес. З чого варто починати?

- Я – за те, щоб в бізнесі були партнери. Коли ти наймаєш на роботу сторонню людину, вона не живе цією справою. А партнер очікує прибуток і розуміє, що це його бюджет. Це також потрібно для розмежування функцій, про яке я казала. Ти можеш розбиратися в рецептах, але нічого не розуміти в договорах. Добре також, якщо ви вкладаєте спільні гроші, бо брати кредит проблематично.

В цілому, мені здається, можна йти у власний бізнес лише тоді, коли у тебе є якийсь тил. Скажімо, у мого чоловіка є стабільний прибуток і я не ризикую всім. На мою зарплату в моїй сім’ї ніхто не розраховував, тому що я сиділа в декреті. Але якби цього не було, напевно я б не наважилася піти з успішної компанії, закласти квартиру чи будинок, щоб назбирати на бізнес.

Тому я б не радила пірнати з головою у якусь справу, ризикуючи останнім. Я – за поетапність, якісь невеликі ривки: спробував, подивився, що вийшло, пішов далі. З іншого боку, ризикувати все одно треба.  

Ще можу дати пораду виконувати ті правила ведення бізнесу, які існують в цій країні. Так, вони можуть не подобатися, але їх для тебе не змінять. Я люблю все робити відкрито, і раджу всім так робити.

Скажімо, за нашим законодавством ти не можеш пекти печиво вдома, на кухні, і називатися пекарнею. Щоб продавати печиво, у тебе має бути виробництво, до якого ставляться досить суворі вимоги. Саме тому ми розділили магазин і виробництво, хоча вигідніше, звичайно, було б пекти там, де продаєш.

Разом з тим я часто бачу десь у соцмережах пости підприємців, які називають себе пекарнями, розповідають про виробництво, а насправді печуть вдома. Я не проти такого формату, в Америці, наприклад, ти можеш це робити легально. Але у нас інші правила, тому кричати потім, що на тебе "наїхали", мені здається, не дуже чесно.

- Ви не боїтеся, що вашим бізнесом на якомусь етапі зацікавляться "злі сили" і вам доведеться з ним розпрощатися?

- Я не виключаю того, що комусь мій бізнес може почати заважати. Але для мене в житті важливі трохи інші цінності. Тому якщо завтра стоятиме радикальне питання: віддати бізнес чи, не дай боже, пожертвувати сім’єю, ясно, що я не стану ризикувати. Але я впевнена, що я завжди щось вигадаю.  

"ЗНАЙДІТЬ КРАЇНУ, ДЕ ЗАВЖДИ БУЛО ПРОСТО"

Людмила Шиліна, 29 років, за освітою – політолог. Протягом останніх 10 років працювала у відомих PR-агентствах та компаніях, пройшовши шлях від спеціаліста відділу до керівних посад. Два місяці тому звільнилася з останнього місця роботи і відкрила невеличку кав’ярню "Peaberry" у Києві.

"Я дуже люблю каву. Взагалі я вважаю, що неможливо займатися справою, яку не любиш", - розповідає вона.

Працюючи у солідних компаніях, Люда довго не наважувалася перетворити своє захоплення на самостійний бізнес. Останні півроку вона аналізувала ринок і обирала економічно доцільні формати. Однак зрештою зупинилася на невеличкій кав’ярні "з душею", і занурилася у власну справу з головою.  

"Спочатку я думала про додаткове джерело доходу. Хотіла поєднати професійну практику і невеличкий бізнес під віддаленим контролем. Зараз я розумію, що це була утопічна ідея. Принаймні у перші кілька місяців відбувається повне занурення, особливо якщо у тебе немає великого досвіду. Хоча я вірю, що далі це забиратиме набагато менше часу", - розповідає вона.

Звільнення Люди з останньої компанії стало вирішальним – вона зрозуміла, що більше не хоче повертатися до офісного життя.  

"Я думала відпочити і зайнятися власним розвитком. Але не встигла я толком звільнитися, як паралельно вв'язалася у мільйон нових проектів. Тоді я зрозуміла, що нічого в житті не змінюється і я не встигаю займатися тим, чим хочу. Тому я все кинула і почала займатися кав’ярнею. Для мене це кардинально новий досвід, який розвиває і дає можливість працювати з продуктом, який надихає", - каже вона.

Процес підготовки до відкриття кав’ярні тривав лише місяць – за цей час Люда знайшла приміщення, отримала необхідні дозволи і підшукала персонал. Оформлювати заклад допомогли друзі – вони розмалювали стіни і принесли книжки для бук-кросінгу.  

"Я хотіла маленький, затишний, домашній бізнес, місце з душею, а не якийсь мережевий заклад. Коли ти купуєш франшизу, ти зобов’язаний дотримуватися певних рамок, які не завжди відповідають тому, що подобається тобі. Плюс це дорожче для старту", - каже Люда.


 

- Що змінилося після того, як ви почали працювати на себе?

- Я почала краще рахувати гроші (сміється). Але щось сильно змінювати у своїй голові мені не довелося. Я чула, що з появою власного бізнесу у багатьох людей росте відчуття відповідальності, але у мене сталося трошки не так. Я майже не відчула різниці, бо і раніше була відповідальною людиною і дуже переживала за все, що робила. Крім того, моя діяльність завжди була пов’язана з проектною роботою, де ти маєш контролювати усе від початку до кінця.

Водночас з появою власного бізнесу змінилася сама суть діяльності. Якщо раніше моя робота складалася з вирішення комунікаційних задач великих компаній та відомих брендів, то тепер навколо мене багато побутових проблем. Мій день може складатися з перевірки комунальних платежів, переговорів зі сміттярем, а тут треба поїхати фрукти відібрати, а там розетка відвалилася, а там туалет протікає. Ми швидко відкрилися і багато чого треба ще доробляти.

Також змінилася комунікація з людьми. Якщо на попередньому місці роботи я як керівник мала бути більш жорсткою, то тут такої необхідності нема. Стало набагато приємніше спілкуватися з людьми. І формат закладу це також передбачає. Наприклад, у нас вже є постійні клієнти, які заходять "на каву" по кілька разів на день, є сусіди, і це створює якесь відчуття сімейності, приємну атмосферу.

- Виходить, масштаб задач у власному бізнесі не такий великий, як у серйозних компаніях. Що ще, крім атмосфери, може це компенсувати?  

- Ну, це скоріше залежить від розмірів бізнесу. З приємного – відсутність зарегульованості процедур, коли, наприклад, узгодження документів може займати більшість робочого часу. Крім того, у великих компаніях можна часто зустріти ситуацію, коли ніхто ні за що не відповідає.

З того, що шкода втрачати – це  цікаві задачі великого масштабу з більшими викликами, бо це дає певний драйв. Ну, і стабільний дохід, медстраховки і так далі. Але це не завжди добре. Соцпакет дуже розслабляє, іноді це шкідливо для особистого розвитку (сміється). Мабуть, саме тому відсутність соцпакетів на останніх місцях роботи мене не засмучувала.

- Ви напевно прораховували бюджет, терміни окупності. Були якісь несподівані витрати, які вас здивували?  

- Звичайно, я прораховувала терміни окупності, витрати, але передбачити все неможливо. В цілому у мене вийшло близько 30% не потрапляння у запланований бюджет. Коли я потім спілкувалася з друзями, які теж колись починали щось своє, вони сказали, що мені ще пощастило.

Справа в тому, що ніхто ніколи з 99% точністю не зможе передбачити потік покупців, від чого дуже сильно залежить результат. У рітейлі є така формула успіху: "місце, місце і ще раз місце". Так, є заміри, прорахунки, коефіцієнти, але інколи це все не працює з невідомих причин.

Наприклад, нас спочатку сприймали виключно як кав’ярню, але майже ніхто цілеспрямовано не приходив купувати каву додому, хоча ми її продаємо. Чи такі дивні деталі, як відчинені двері. Коли у нас увімкнено кондиціонер і ми вимушені зачиняти двері, до нас заходить менше людей. Трохи привідчиниш, і потік людей збільшиться.

- Є думка, що зараз – не найкращий час для старту бізнесу. Багато хто каже про утиски малих підприємців, про несприятливий клімат. Ви це відчуваєте?

- Якщо порівнювати українську податкову систему з системами інших країн, то у нас не все так погано. Так, у нас більше податків, але за обсягами вони не такі великі. Знайдіть країну, де завжди все було просто.

Головна проблема, яку я бачу – це відсутність культури малого і середнього бізнесу. В Європі, де дрібний бізнес складає великий відсоток ВВП, держава приділяє багато уваги тому, щоб підприємцям жилося комфортно.

Але є ще питання традицій. Наприклад, якщо у італійця є своя піцерія, він передасть її сину, або ж син відкриє свою сам, бо він знає, як це зробити. У нас же перед очима немає таких прикладів, тому у людей ментально є відчуття більшого ризику. Коли ти не розумієш, з чим маєш справу, це страшно і важко. Тому менше людей йде цим шляхом.

Рівень цієї тривожності могли б зменшити певні державні програми зі стимулювання розвитку малого і середнього бізнесу. Але така підтримка має бути вигідна державі, адже це довгострокова інвестиція, і треба прорахувати, наскільки вона доцільна саме зараз. Можливо, не так погано, що у нас ця сфера розвивається органічним шляхом. Українці хочуть швидких змін, "тут і тепер". Але так не завжди буває.   


 Друзі допомогли Людмилі оформити кав'ярню. 

- Чи є люди, які здатні займатися бізнесом і ті, які навіть теоретично не зможуть це робити? Які риси характеру повинна мати людина, щоб почати свій бізнес?

- Звичайно, людина має вміти рахувати гроші, без цього улюблена справа бізнесом не стане. Потрібна підприємницька жилка, уміння бачити різні можливості, вміння знаходити нестандартні рішення у нестандартній обстановці.

У нас часто кажуть, що якщо людина творча, то, скоріше за все, нічого хорошого з її бізнесу не вийде. Але ми знаємо багато людей, які стали одними з найуспішніших у світі саме тому, що вони підходили до справи не лише раціонально. У них було нешаблонне сприйняття реальності, якась ідея. Це люди з гнучким розумом, відкритим сприйняттям світу. Але в цілому – це сплетіння різних якостей.

- Які речі точно не слід робити, коли починаєш свій бізнес?

- Вірити, що на 100% впишешся у свій бізнес-план (сміється). Не скупитися на дешеве обладнання – дорожче буде. Не довіряти термінам виконання робіт підрядчиками. Особливо, якщо старт бізнесу пов’язаний з будівельними роботами. Іноді слід помножувати час на два – не помилишся.

- Чи стикалися ви з тиском контролюючих органів, адміністративними перешкодами?

- Поки що не стикалася. Майже всі дозволи у мене є. Мені важко відповідати про ситуацію в цілому, бо у мене нема мережі кав’ярень по Україні.

- Чи не боїтеся ви, що за рік-два, коли ваш бізнес підросте, ним хтось зацікавиться і почнуться проблеми?

- Від цього ніхто не застрахований. Я не можу сказати, що вірю, що нічого поганого не станеться, але дуже хотілося б цього уникнути.

- Що вам кажуть ваші знайомі, колеги з PR-минулого? Заздрять, чи навпаки вважають такий крок неправильним?

- Кажуть, що мій бізнес – це спосіб відпочити від піару. А ще, що я стала добрішою (сміється). 


Мирослав ЗАГОРСЬКИЙ — про вдалий бізнес-досвід у одному з найдепресивніших районів однієї з найдепресивніших областей

опубліковано 8 лют. 2013 р., 01:56 Столичний діловий портал   [ оновлено 8 лют. 2013 р., 01:57 ]

Поки наші політики змагаються за звання найбільших прихильників гасла європейської інтеграції, необтяжені титулами й посадами люди без галасу й спецефектів творять Європу там, де живуть. І один із найбільш вражаючих прикладів цього — в одному з найдепресивніших районів однієї з найдепресивніших областей.

• Село Вілія. Не те, де народився знаний класик соціалістичного романтизму Микола Островський, а розташоване на три десятки кілометрів вище за течією однойменної річки в Шумському районі Тернопільської області. У вісімдесятих роках минулого століття тут розгорнулося доволі масштабне, як за районними мірками, будівництво: комплекс-семитисячник із вирощування великої рогатої худоби. Гострі на слово місцеві жителі одразу приклеїли новобудові хльостку кличку БАМ. Помпи й розмаху, мовляв, стільки ж. А скільки буде толку — побачимо.

Утім, побачити довелось мало. Криза початку дев’яностих одним махом зрізала неповороткого гіганта районного масштабу ще на старті. Підприємство зупинило діяльність. Далі, за одвічним потягом до всього, що лежить недостатньо добре, з комплексу почали зникати одвірки, обладнання... За півтора десятиліття «безгосподарності» в порожніх коробках можна було знімати фільм про Сталінградську битву.

• Але знайшовся чоловік — із числа тих, кому більше за всіх треба. Мирослав Загорський за дипломом — лікар. Працював за фахом, видавав у Львові «Медичну газету України», реалізував кілька успішних бізнес-проектів. Утім, у загальний ряд «бізнесменів» когорти дев’яностих Загорський явно не вписується. Можливо, тому, що прийшов у бізнес не з комсомолу, не з рекету й навіть не з «челнокування», а з львівського медичного середовища, маючи досвід роботи лікарем у Польщі.

Перенесення виробництва печериць із Заходу на Схід Європи — тенденція останніх десятиліть. Основних чинників два. Чим далі на схід — тим менше заповнений ринок грибів. Чим далі на схід — тим дешевші трудові ресурси.

• Так і народилась ідея створити філіал «Мікогену» на Шумщині — аграрному районі з мінімумом промислового виробництва й значною кількістю незайнятого населення. Початково планувалося налагодити масове вирощування грибів із польського міцелію, але урахування умов місцевого ринку скоригувало початковий план. Адже вирощуванням грибів в Україні на той момент уже потрохи займалися. Але з імпортного міцелію. Тож остаточну ставку засновники підприємства, зареєстрованого восени 2006 року — «Мікоген-Україна», — зробили на виробництво компосту. Понад двохсот виробників України та Молдови є споживачами цієї продукції. На підприємстві працює 140 чоловік. Більшість із них — жителі прилеглих сіл. Коштом «Мікогену» прокладено через Вілійську сільську раду дорогу з твердим покриттям, якого тут не бачили навіть за часів дорогого Леоніда Ілліча, відремонтовано Вілійську школу. Районна лікарня в Шумську дочекалася нормального ремонту даху нормальним руберойдом, придбаним за сприяння того ж таки «Мікогену»

• Але не все було гладко... Скажімо, якщо на Заході птахофабрики доплачують виробникам міцелію за переробку пташиного посліду (в Нідерландах навіть стоїть пам’ятник печериці, завдяки якій Голландія по Другій світовій війні не потонула в курячих нечистотах), то в нас його завали виявилися цінним товаром, який доводиться купувати! Не завжди діє на території України не тільки ринкова економіка, а й навіть ринкова математика. Аграрій, який погодився продати партію соломи, довідавшись, що підприємство потребує щонайменше тисячі тонн цього відходу, зразу переграв ціну... в бік збільшення.

• І ще купа нюансів нашого життя, які багатьох змусили плюнути на все. Опустити руки. Або — виїхати. Але «Мікоген» працює. І коли генеральний директор ТОВ «Мікоген-Україна» Мирослав Загорський каже, що за останніх кілька років річне споживання цінної й корисної печериці зросло в Україні з трьохсот грамів на людину до кілограма — він пишається добре зробленою колективом роботою. І він має на це право.

Незадовго до нашої зустрічі я прочитав у Інтернеті, що підприємство з виробництва розсади грибів для прискореного перепрівання соломи продуває її аміаком. Рештки цієї речовини вилітають у повітря. Тож, коли вітер дме в бік населеного пункту, запах, такий, цитую «ніби в дворі кілька котів здохло»... Звісно, це неприємно. Але наскільки небезпечно?

— Очевидно, автор цього тексту бачив наше виробництво з відстані не меншої за кілька кілометрів. Розгледів склади соломи, а решту домислив. Насправді сировиною для виробництва компосту є виключно природні компоненти. Основу компостної маси складає солома пшениці, жита, яка замочується в гноєвиці зі свіжого курячого посліду, та води з незначним додаванням гіпсу. У процесі виробництва не утворюється ані відходів, ані стічних вод. Джерелом запаху, на який час від часу нарікають наші недоброзичливці, є сполуки під об’єднаною назвою — меркаптани, абсолютно безпечні, аналогічні тим, що додають як озонатор до природного газу. Використовувати ж аміак чи будь-які речовини на його основі нам просто нема потреби.

Та все ж таки, аналогічні підприємства в Польщі та інших країнах Євросоюзу розміщено за 30 — 40 кілометрів від населених пунктів, чи не так? Доходило навіть до того, що в Євросоюзі виробництво компосту згортають як шкідливе й переносять до країн «третього світу».

— Почнемо з того, що ринок печериці в Європі нині занадто добре розвивається, щоб там згорнули виробництво компосту. Особливо — в Польщі, яка віднедавна утримує лідерські позиції з експорту печериць, відтіснивши на другі позиції багатолітніх лідерів ринку, — французів і голландців. Мушу зауважити, що підприємства, аналогічні до нашого, розміщено не за три-п’ять кілометрів до населених пунктів, а... набагато ближче. Той же польський «Мікоген» розміщений в густонаселеному регіоні — передмісті Лодзі. А до найближчого села нема й семисот метрів.

Знану в Польщі компостовну «Врона» взагалі розміщено в курортному містечку Пщина. І це не дає підстав непокоїтись ні санітарним службам, ні мешканцям, ні туристам. Я вже стомився чекати, коли нарешті, замість вишукувати якусь ефемерну шкідливість компостного виробництва, борці за екологію звернуть увагу на очевидні факти. Щороку «Мікоген» переробляє близько 32 тисяч тонн соломи та 30 тисяч тонн пташиного посліду. Це — екологічна сировина. Але при неправильному складуванні та утилізації вона може стати бомбою сповільненої дії. І це не перебільшення. Дослідники оприлюднили, скільки шкідливих сполук викидає в повітря спалювання однієї тонни соломи, як воно нищить і виснажує родючі шари грунту, як може спотворити гармонію грунтових вод потрапляння кількох центнерів курячого посліду... Але ж люди не збираються відмовлятися від хліба, яєць і курятини.

Їдучи в громадському транспорті, чув, як одна старша жіночка переконувала іншу в тому, що, мовляв, ваше виробництво дуже шкідливе, тому тут нікого не тримають на роботі довше трьох місяців. Це правда?

— На «Мікогені» працюють десятки людей, які прийшли на підприємство ще під час його створення... Не буду приховувати: певна плинність кадрів справді має місце. І вона частково пов’язана з умовами виробництва, «нестерпними» для людини, яка виросла на радянських принципах роботи: в нас не можна пити й не можна красти. Із «орлами», які пробують це перевірити, розлучаємося моментально й без жалю.

А, за великим рахунком, психологія трудових відносин у сучасній Україні — тема, яку важко вмістити не те що в окрему статтю, а й у монографію. Маємо сотні людей працездатного віку, які декларують, що вміють робити все, але, як виявляється на практиці, не можуть дати ради ні комп’ютеру, ні більш-менш сучасному тракторові. І навчатися цього не хочуть!

Ще одна красномовна деталь. Певну частину чоловіків, які пробують влаштуватися до нас на роботу, приводять... за руку матері або дружини! Я розумію, що можна боятися йти до стоматолога (хоча справжній чоловік і туди повинен іти, долаючи страх), але боятися влаштуватися на роботу?.. А для сучасного виробництва здатність швидко й точно приймати рішення та брати на себе відповідальність за їхні наслідки — якості не менш важливі, ніж професійні навички. На окремих ділянках технологічного процесу нашого підприємства помилка чи нерішучість працівника може призвести до зупинки безперервного циклу виробництва. Тобто залишити без роботи дванадцять тисяч людей.

Дванадцять тисяч?

— Саме стількох осіб забезпечує роботою переробка нашої продукції...

Наші люди плачуть за радянськими фермами, на яких була робота; ремствують на владу, що вона за людей не думає, а самі організувати для себе робочі місця не поспішають. А коли ці робочі місця пробує організувати ще хтось — дехто з числа найбільш агресивних сприймає чужий успіх як особисту образу, починає мріяти про новий сімнадцятий рік, про можливість знову відібрати в багатих і поділити між бідними. Забуваючи при цьому, що після сімнадцятого року неминуче приходить тридцять сьомий...

Сергій СИНЮК, «День»

Нетбук до кави

опубліковано 3 груд. 2012 р., 05:54 Столичний діловий портал   [ оновлено 3 груд. 2012 р., 06:01 ]

Сергій Когут
виконавчий директор,
керівник проекту «Мобібук»
Народився 23 липня 1987 року, Черкаси
Освіта: Національний технічний університет «КПІ» (2009 рік)
Сімейний стан: неодружений


У 2009 році Сергій Когут закінчив КПІ за спеціальністю «менеджмент ЗЕД», а вже через рік став керівником власного бізнес-проекту. Сам він нічого дивного в подібному кар'єрному темпі для себе не вбачає.
– Я спочатку знав, що робота на зарплату з 9:00 до 18:00 в офісі – не для мене. Я хочу займатися тим, що мені самому цікаво, щось розвивати, самостійно нести за це відповідальність, – каже Сергій.
Пропрацювавши близько року менеджером з продажу, юнак зрозумів, що для того щоб реалізувати мрію «працювати на себе», потрібна лише хороша ідея, а енергії та ділових якостей йому не забракне.
І випадок не змусив себе довго чекати.

Ціна спокою

Напередодні нового 2011 року, сидячи в одній з львівських кав’ярень, Сергій опинився в складній ситуації: необхідно було терміново перевірити електронну пошту і відредагувати важливий документ. Свого ноутбука із собою на той момент не було, тому він вирушив до найближчого інтернет-кафе. Однак там панували галас, духота й вигуки геймерів-підлітків, що залишало мало шансів зосередитися на роботі.
– Набагато приємніше було б працювати самому за затишним столиком у кафе, у тиші та спокої, – згадує Сергій. – Львів славиться своїми кав'ярнями, але жоден заклад не надавав такої послуги, як прокат маленьких комп’ютерів!
Так і народилася концепція майбутнього бізнес-проекту. Спочатку Сергієві здавалося, що ця ідея – надто проста для того, щоб не спасти на думку комусь раніше. Однак простудіювавши інтернет і вивчивши ринок, Сергій з подивом побачив, що ніша вакантна. Залишалося розробити бізнес-план, знайти інвесторів і зареєструвати підприємство. Так на початку 2011 року з'явилася компанія «Мобібук».

Цілком секретно

– Ніяких маркетингових і соціальних досліджень на момент запуску старт-апу ми не проводили, – розповідає Сергій. – Те, що послуга виявиться затребуваною, було зрозуміло апріорі: далеко не всі носять із собою ноутбуки, а в нашому динамічному світі ніколи не знаєш, коли він знадобиться. Також ми не хотіли, щоб хтось реалізував проект раніше за нас, боялися, що під час досліджень ідею банально вкрадуть.
Основні труднощі були пов’язані з програмним забезпеченням, яке мало гарантувати повну конфіденційність клієнтів: на нетбуці не повинна зберігатися історія роботи попереднього користувача, паролі до Скайпу, ICQ тощо. Вихід знайшли просто: система, що працює під Lynux (на який не потрібно ліцензії), при кожному наступному ввімкненні комп'ютера повністю перевстановлюється. Крім того, команда програмістів, яка співпрацює з компанією Когута за договором підряду, розробила авторську білінгову програму, що дозволяє автоматично враховувати час роботи клієнта за нетбуком.
Користувачеві видається скретч-карта з унікальним кодом, дійсним протягом 30 хвилин роботи – як показала практика, саме на такий час найчастіше беруть нетбуки. Такий підхід дозволяє зняти навантаження з персоналу закладу, позбавляючи їх з'ясування стосунків з клієнтами, для яких півгодини можуть пролетіти як одна мить.
На закупівлю нетбуків, тестування ПЗ та налагодження роботи пішло декілька місяців. Отже, перші 30 нетбуків поїхали шукати своїх споживачів по кав’ярнях і хостелах.

Навіщо нам це
потрібно?

Сергій Когут вважав, що контрагенти – ресторани, кафе та готелі – поставляться до послуги з великим інтересом. Здавалося б, ресторани, оснащені Wi-Fi, давно перетворилися в заклади повного циклу: клієнт за трапезою може сидіти в інтернеті, дивитися телевізор... І прокат нетбука міг би стати для клієнта вагомим аргументом при виборі того чи іншого закладу, особливо актуальним сервіс мав бути для відряджених і туристів. Окрім того, «Мобібук» пропонував вигідні фінансові умови: прибуток ділиться 50 на 50 між закладом та компанією, а ціна півгодинного прокату нетбука саме дорівнює ціні чашки кави в тому чи іншому кафе – від 15 до 25 гривень. Однак на практиці заклади поставилися до нововведення від Сергія Когута досить скептично.
– Власники ресторанів побоювалися, що з послугою прокату нетбука клієнт буде годинами сидіти в інтернеті, замовивши лише одну чашку кави, у той час як закладу потрібна велика оборотність столиків, – розповідає Сергій.
Першими клієнтами компанії «Мобібук» були немережеві ресторани, господарі яких були знайомими інвесторів. Але після того як пан Когут уклав договір з мережею «Кофе Хауз», до послуги поспішили приєднатися й інші мережі.
– За «Кофе Хауз» усі пішли як за кораблем у морі, – продовжує Сергій. – У ресторанному бізнесі велика конкуренція, і якщо та чи інша послуга з'явилася в одній мережі, значить, вона має з'явитися і в інших.
На даний момент основні мережеві заклади, з якими працює «Мобібук», це «Кофе Хауз», «Шоколадниця», L'Kaffa, «Такі-Макі». Усього близько 150 закладів, причому представництва «Мобібук» уже відкриті не тільки в столиці, але й у містах-мільйонниках – Одесі, Донецьку й Харкові.

Майбутні справи

Іноді панові Когуту доводиться й відмовлятися працювати з певним закладом.
– На жаль, далеко не завжди офіціанти горять бажанням пропонувати послугу, – ділиться Сергій. – Для них це додаткове навантаження, адже крім основ-
ної роботи вони обтяжені акціями, які пропонує сам заклад. Були випадки, коли офіціанти приносили нетбук таємному покупцеві тільки після погрози викликати адміністратора.
Так у «Мобібук» відмовилися від співробітництва з мережею «Портер-паб» та ще кількома закладами. Для надання послуги доводиться шукати нові майданчики.
– Буквально недавно ми уклали договір з мережею «БРСМ-Нафта». 17 заправок у Києві й області будуть надавати напрокат наші нетбуки. Крім того, зараз ми ведемо переговори з фітнес-центрами, – розповідає Сергій про майбутні плани.
За його словами, інвестиції в проект поки не окупилися, проте цей бізнес є стабільно прибутковим.
– Уже навіть надходили пропозиції щодо купівлі «Мобібук». Однак ми відмовилися від продажу, адже проект ще не реалізував свого потенціалу. Нам є куди зростати, наприклад, наші нетбуки можуть бути чудовими рекламними носіями, – каже Сергій.
Справді, у бізнесі, як ніде, важливо не зупинятися на досягнутому й постійно вкладати у власний розвиток.

Анна Бельдій, Business Class

Єгор Анчишкін - один із засновників українського стратапу Viewdle, який цього року був куплений Google (рос.)

опубліковано 21 лист. 2012 р., 02:57 Столичний діловий портал   [ оновлено 21 лист. 2012 р., 03:05 ]

Этой осенью Украина получила признание мирового уровня в IT-сфере. Интернет-гигант Google купил украинский стартап – компанию Viewdle, занимающуюся разработкой технологии распознавания лиц и объектов мобильными устройствами.

Теперь разработки украинских специалистов оказались в собственности Motorola Mobility, которая принадлежит Google. Стоимость сделки до сих не разглашают, но, по оценке экспертов, это рекордная для украинского IT-рынка сумма – $30-45 миллионов.

Разработки, предложенные Viewdle, называют "ключевой технологией будущего".

"Украинская правда. Жизнь" решила поговорить о том, с чего начинался Viewdle с одним из основателей компании Егором Анчишкиным. Он рассказал о своем первом бизнесе, о работе с бывшим одесситом, а сейчас – гражданином США Юрием Фрайманом, который инвестировал во Viewdle и занимался его продвижением в Силиконовой долине.

В интервью Анчишкин также говорит о том, почему после такого успеха его компании на глобальном рынке он решил заниматься бизнесом в Украине и что может подтолкнуть его к эмиграции.

Среди пока нереализованных идей Егора – использование технологии фотосканирования для переработки пластика. Однако партнера, который готов был бы взяться за это дело, Анчишкин пока не нашел.

"Мы все хотели создать большую историю успеха. Я решил сделать ее не через инвестирование, а создав компанию"

- Егор, расскажите о своей первой работе, как вы пришли к своему бизнесу?

- Начиная с 4 курса, я работал в семейной фирме, мы выполняли ряд очень разноплановых заказов. Такой маленький аутсорс – делали и обучающую программу для немецкого университета, и крупный проект для американцев, и веб-приложение для бельгийцев и т.д. Это продолжалось 2 года.

К моменту окончания университета, я понял, что хочу поработать в структуре большего размера, чтобы не только самостоятельно набираться опыта, но и перенимать опыт у других.

- У вас на тот момент была уже своя команда?

- Да, у меня была команда. Вообще после первых двух лет у меня остался смешанный опыт – я бы даже сказал среднеотрицательный. Например, во время развития одного из длинных проектов мы неправильно выстроили отношения с заказчиком и с командой, в результате чего двоих моих сотрудников переманили в другую компанию. В этом проекте мы остались практически ни с чем после 2 лет работы.

Но это поучительная история, никакой трагедии не было. Я понимал, что мне стоит учиться взаимодействию с людьми, в том числе, и у других. И отчасти поэтому решил попробовать другую компанию.

C 2003 по 2006 я работал в венчурной фирме "Техинвест"как инвестор-менеджер. Через мои руки проходило множество проектов. Я оценивал их инвестиционную привлекательность, работал с командами.

То есть на момент создания Viewdle у меня уже был опыт с инвестиционной точки зрения. Хотя я успел заключить единственную сделку, проинвестировав всего один проект за 3 года. Возможно, у меня тогда были слишком критичные взгляды на то, кому можно давать деньги, а кому нет.

Я руководствовался единственным критерием: если бы у меня были эти деньги, вложил бы я их, или нет. Когда начинаешь думать таким образом, оказывается, что не все так привлекательно, как кажется на первый взгляд.

- Как вы пришли к созданию Viewdle?

- К весне 2006 года у меня, с одной стороны, появились идеи, какого рода проект я хочу делать, а с другой – понимание, что для венчурного фонда в Украине нет экономических оснований.

Мы все хотели создать большую историю успеха. Но я решил сделать такую "историю" не через инвестирование, а создав компанию. Конечно, получилось не так быстро, как хотелось бы – прошло 6 лет. Так сошлись звезды, что в июне я встретил Юрия Фраймана.

Изначально Юрий предлагал делать инвесткомпанию, я сказал, что могу, конечно, поменять шило на мыло, но тут не во что инвестировать. "Давай лучше рискнем. Да, у нас не будет портфеля, но мы попытаемся сделать свою компанию". Мы начали думать о видео, и что мы можем сделать в этой области. Думали командой. Было еще несколько людей - founder’ов, один из них Юра Мусатенко.

В Киеве всем руководил я, а Юра Фрайман занимался поиском инвестиций. Это снимало с меня огромный кусок задач, я не думал о деньгах.
Когда создавался Viewdle, мы задумывали это как технологию, которая подкрепляет некий продукт. У нас не было четкого представления, какой именно, но было желание построить компанию, которая продает и зарабатывает на самом продукте.

"Нельзя долго сидеть в лаборатории и делать замечательную вещь, ее нужно показывать людям"

- Ваша компания достаточно быстро оказалась в Силиконовой долине. Расскажите о ваших впечатлениях от пребывания там

- Мой опыт говорил о том, что нельзя долго сидеть в лаборатории, в темнице и делать какую-то замечательную вещь. Пусть это даже прототип, "фейк", но нужно как можно скорее показать его людям и понять, в какую сторону развиваться.

Поэтому 3-го июля 2006-го года был первый день работы нашего офиса, а уже в ноябре мы поехали в Силиконовую долину на конференцию, где показывали прототип и смотрели на реакцию людей.

Так мы познакомились с Reuters, который был спонсором конференции. Уже через 3 дня мы оказались в подразделении Reuters Labs.

Я был в США до этого, но это были полу-экскурсии. А тут я понял, как в Америке может развиваться бизнес. Мы приехали, а через 3 дня уже сидели в Нью-Йорке, в небоскребе на Times Square и разговаривали с очень большими боссами. 

- Похоже на американскую мечту…

- Это не мечта, а просто ощущение, что нет консервативных барьеров. Нам никто не мурыжил голову тем, что мы маленькая компания и разговариваем с гигантом. Reuters на тот момент был на третьем месте в мире по продаже финансовых данных, 80% их дохода приходился на эту отрасль. Мы начали для них работать.

- Какое отношение к Viewdle вы имеете на сегодняшний день?

- Теперь Motorolla Mobility контроллирует Viewdle. Я и другие партнеры так сказать "сдали" свои полномочия. Что Motorolla Mobility и Google собираются делать далее в этой области, я не могу комментировать.

Но для Украины – это огромный рывок. Это первая подобная сделка на постсоветском пространстве с участием Google.

Этим мы показываем всем предпринимателям, что аутсорс – не единственное, что мы можем делать. Мы можем создать продукт и команду на таком мировом технологическом уровне, что он будет интересен гигантам.
Кроме того, благодаря этой сделке Украина получила огромный пиар. Мы об этом не думали, но по факту так получилось.

В Силиконовой долине, Западной Европе – не секрет, что украинцы умеют программировать. Но одно дело иметь талант отдельных специалистов, и совсем другое – построить компанию. Я не могу сказать, что у Viewdle была какая-то сумасшедшая прибыль, доминирование на рынке и т.п., но мы показали, что технологическую компанию мы строить умеем.

"Формула успеха – это не повторить банальных ошибок других"

- Были ли у вас проблемы в Украине при становлении вашего бизнеса?

- Не особо. Мы в Украине присутствовали не как бизнес, а как инженерное подразделение американской компании. Мы с самого начала ориентировались на глобальный рынок, а Украина как место регистрации для глобальной компании не рассматривается.

Украина может только бороться за место, где находятся разработчики. Это тоже хорошо. Инженеры получают большую зарплату, тратят деньги в Украине, являются частью экономики, социума, культуры. Но ни у кого нет даже мысли регистрировать глобальную технологическую компанию в Печерской налоговой.

Кроме того, как рынок с технологической точки зрения мы тоже маленькие. IT-компаниям здесь не очень хорошо, потому что тут пять клиентов, и те не платят, или требуют откатов.

- После такого опыта и успеха в Силиконовой долине, не было ли у вас мысли остаться работать и жить в Америке?

- Мысли, конечно, были. Но по целому ряду личных и бизнес-обстоятельств я решил, что хочу начать строить следующую компанию в Украине и на украинском рынке. Тогда я принял решение оставить операционную деятельность Viewdle. Так появилась компания Zakaz.ua, которую я возглавляю – онлайн-сервис по заказу продуктов из супермаркета.
Мы выбрали самый большой рынок, который есть в Украине – розницу продуктов питания.

Украинская семья тратит до 60% своего бюджета, тогда как, например, британцы - 10-15%. Кроме того, мы тратим очень много времени на покупки. Если исключить из жизни все походы по магазинам, можно еще один университет закончить.

- Задумывались ли вы о секрете успешного бизнеса?

- Его нет. Из научной деятельности людям хорошо известно, что нет правильных теорий, есть теории, которые на данный момент не опровергнуты. Единственное, что вы можете знать точно, это то, что что-то противоречит чему-то другому.

Точно так же и в бизнесе. Нельзя сказать, что есть формула успеха, можно определить, что точно не работает. Формула успеха в каком-то смысле – это пытаться не повторить банальных ошибок других.

Я стараюсь выстроить понятные, разумные, взаимовыгодные отношения со всеми – с партнерами, клиентами, заказчиками, людьми, которых я нанял. Чтобы не было "серых зон". Потому что о любой "серой зоне" придется заботиться в будущем, и ситуация может взорваться.

Я всегда думаю о долгосрочной перспективе.

"Нашей технологией для сортировки пластика заинтересовались в США, но не в Украине"

- Вы предлагали применять технологию фотосканирования для переработки пластикового мусора. В чем суть задумки и нашли ли вы партнеров для внедрения ее в жизнь?

- Суть была такая. Мы фотосканируем те товары, упаковки от которых люди потом выбрасывают. У нас собралась огромная коллекция фотографий упаковок со всех возможных ракурсов.
Со времен Viewdle мы кое-что умеем делать в распознавании – можем узнать товар по фотографии с точностью до штрих-кода, даже если штрих-кода на фото не видно. А как только вы смогли идентифицировать товар, вы знаете о нем все.

Для пластика очень критично, как точно вы делите его на классы. Скажем, если только на белый и зеленый, то цена будет одинаковой – по 10 долларов за тонну. А если поделить на конкретный вид пластика, то, скажем, "прозрачный немятый ПЭТ" будет стоить 500 долларов за тонну.

При переработке пластика каждый следующий цикл приводит к худшему качеству. А точность деления на классы может привести к сохранению качества. Что-то можно повторно использовать, что-то – переработать.

Скажем, если вы возьмете пластиковые бутылки из-под Кока-Колы, правильно их обработаете и аккуратно переплавите, вы получите точно такие же бутылки. Не черные пластиковые баки для мусора, а именно эту же тару для Кока-Колы.
Мы можем существенно помочь компании, которая возьмется за сортировку хотя бы одной категории упаковки, того же пластика, вложив в нее свою интеллектуальную собственность.

Мы надеялись, что кто-то поймет эту идею и возьмет на вооружение. Бросили клич. Был один отклик, правда, из Нью-Йорка. Но из Киева почему-то ни одного (смеется). Видно, в бизнесе, в рынке что-то еще не сложилось.

- Почему, по вашему мнению, такие инновации пока не внедряются? Проблема в дороговизне, или наш бизнес просто не дорос до экосознания?

- Можно долго рассуждать на тему, почему так происходит. Но мы верим в то, что экологические проблемы не будут разрешены только благодаря тому, что мы все напряжемся и начнем лучше себя вести. Они могут разрешиться только двумя путями: или нам всем станет очень плохо, но при этом может быть уже слишком поздно, или же в таких решениях будет экономическая выгода.

Мы продвигаем именно второй путь и говорим: "Смотрите, вы можете разделить пластик и продавать его дорого. 500 долларов за тонну – это не шутка, вам он достается практически бесплатно". Я думаю, что если у какого-то предпринимателя в голове все это сложится, то все будет нормально.
"Украинцы мало доверяют друг другу и тратят энергию на борьбу самих с собой"

- Есть ощущение, что сейчас в бизнесе, особенно в IT, происходит бум стартапов. Есть ли в этой сфере какая-то украинская специфика? Есть мнение, что украинцы пассивны в бизнесе, им мешает "советское" мышление, ментальность…

- Общество стартапов растет и крепнет. Можно ли это назвать "бумом", точно сказать не могу. По крайней мере, всё во много раз стало лучше и активней по сравнению с 2006-ым, когда мы начали создавать Viewdle.

Украинская специфика есть. Но тут у меня нет твердого понимания, могу лишь попытаться передать вам личные ощущения. Но, подчеркиваю, это моя маленькая скромная неуверенная точка зрения.

Так вот, украинцы не более пассивны, чем другие нации. Мне кажется, они даже более активны, чем в среднем европейцы. Мешает быстрому развитию то, что люди мало доверяют друг другу.

Слышал, что такое усредненное доверие называют "социальный капитал". Между двумя украинцами легко могут возникнуть взаимоотношения, характеризуемые словами: "Давай выпьем", но доверие в делах посерьезнее появляется намного тяжелее.

Наверняка на это есть причины, и тут как раз не последнюю роль сыграло тяжелое советское прошлое, которое вы упомянули в вопросе.

Недоверие порождает "лишние движения", связанные с обработкой рисков. Вы не доверяете налоговой, налоговая не доверяет вам. Вы не доверяете судам, следовательно, предполагаете, что партнеры могут вас кинуть. Если человек богат, значит, обязательно украл. Если чиновник, то непременно взяточник. И так далее. В конечном итоге множество энергии уходит на борьбу самих с собой, на внутреннее трение.
Эти внутренние фрикции приводят к тому, что украинские компании неконкурентноспособны в нересурсных областях. Я говорю сейчас о международном рынке – мы же не хотим только металл все время продавать за счет дешевой рабочей силы и высокой смертности на шахтах.

В ИТ ситуация неидеальна: раньше у нас было хорошее бесплатное образование. Сейчас дешевизна стремительно растворяется. Мы ехали в этом вагончике, который катился по инерции в 90-ых. Качество упало, и наш вагончик останавливается.

Однако участники ИТ рынка уже достаточно хорошо знают друг друга и, соответственно, есть шанс на то, чтобы договориться и предпринять коллективные действия.

- У вас нет ощущения, что, несмотря на эти барьеры, бизнес-среда развивается, что-то меняется к лучшему?

- Конечно, что-то меняется. Бизнес-среда развивается к лучшему. А вот количество предпринимателей в этой среде уменьшается. Мощного притока нормальных здравых людей, желающих строить бизнес в Украине, не видно. Если вспомнить про правительство, так, кажется, ему такой приток не особенно нужен.

Чтобы человек решился на огромный риск по открытию бизнеса, он эмоционально должен быть на подъеме. Обычно это происходит, когда внешние положительные изменения происходят с такой скоростью, что вы их явно замечете.

Люди, которые приезжают в Украину раз в год на неделю, замечают изменения к лучшему и радуются. А тем, кто тут живет, надежду и уверенность в завтрашнем дне могут дать только быстрые ощутимые изменения. Одного "покращення" в год недостаточно. Потому что мы знаем, что оно показушное. Реальных глубоких улучшений не чувствуется.
"Если мне закрутить гайки, я тоже уеду из Украины"

- Вы нарисовали довольно мрачную картину действительности, с которой трудно спорить. Но нет ли у вас ощущения, что все эти проблемы – неэффективность власти, коррупция, некомфортная бизнес-среда – способствуют большему сопротивлению, люди более активно отстаивают свои права? 

- Конечно, люди стремятся к лучшей жизни, и этого не унять. Мы живем в более открытой стране, чем Советский Союз. И при глобализации многие вещи – как вода. Если вы пытаетесь ее зажать в кулак, она быстро убегает. Это относится в первую очередь к капиталу и интеллекту. Если пытаться закручивать гайки, они просто убегут.

Речь же идет не о том, сколько мы теряем людей в процентном соотношении – "Ой, всего лишь 0,5% покинуло нашу родину". А речь о том, что может уехать один человек, который создал бы стомиллиардную компанию в Украине, если бы остался.

Уезжают лучшие, и в этом вся проблема. Им неинтересно тратить свою жизнь на борьбу с коррупцией, например. Они специалисты в другой области – скажем, в радиоэлектронике. Они и есть носителями тех идей, которые дают шанс стране на рывок. Если постоянно есть этот отток, то шансы на прогресс стремительно уменьшаются.

Я говорил, что у Украины нет шансов стать местом регистрации глобальных компаний. Их уже нет тотально, ноль. Теперь нельзя допустить, чтобы были нулевые шансы для места жительства таланта. Пока шансы есть неплохие.

- Это и есть ваша личная мотивация остаться в Украине?

- У меня нет большой цели изменить Украину. Если мне закрутить гайки, я уеду точно так же, как и многие другие. Но на данный момент я вижу потенциал в том, что я делаю, и мне очень нравится, что мы приносим пользу десяткам тысяч обычных украинских семей.

Поймите, программисты, инженеры – довольно циничные люди. Какого-то ложного патриотизма у них нет. Они четко разделяют три вещи: страну как территорию с ее культурным багажом; людей своего круга общения и государство с правительством. Плевать они хотели на государство с правительством, а на культурный багаж и на людей им совсем не наплевать. Потому что это - большая часть нашей жизни. Но когда вынуждают – что делать…

Есть очень мало революционеров, как у Высоцкого "настоящих буйных", которые готовы жертвовать собой, чтобы бороться с темными силами.
- Есть ли тогда хоть какой-то шанс, что в Украине все изменится к лучшему?

- Все заложено внутри человека. Хоть из танка стреляйте, но стремление жить лучше неискоренимо. Это генетический дар, и он может вывести вперед любую страну, народ, этнос.

Конечно, грустно наблюдать всю эту фрикцию, борьбу самих с собой вместо того, чтобы сконцентрироваться на креативных, созидательных задачах. Но мне кажется, что украинцы прорвутся обязательно.

Олександр Серебряник -володар інформації.

опубліковано 2 лист. 2012 р., 03:36 Столичний діловий портал

Хронограф у обмін на бізнес

Брак грошей – неоригінальний, але один з найбільш потужних стимулів для створення власного бізнесу. На початку 90-х Серебряник зі своєю дружиною Оксаною Боголюбовою (нині вона директор з розвитку холдингу «123»), жили на платню молекулярного біолога та шкільного викладача хімії. У період гіперінфляції грошей бракувало катастрофічно, отож вирішили: власна справа.
У 90-ті роки ринок перекладів був практично вільний. На той час такі послуги надавали тільки декілька бюро при фірмі «Світанок», куди шикувалися величезні черги, і кооперативне Бюро перекладів №1 з позахмарними розцінками.
А відкриття фірми коштувало рівно 300 доларів. Щоб роздобути ці гроші, Олександр і здійснив свою першу в житті комерційну операцію: полагодив списаний хронограф і продав його приватній лабораторії.
– З паяльником я не приятелював, і гуртка радіолюбителів у дитинстві не відвідував, – зі сміхом згадує Олександр. – Але дуже вже треба було.
Мотивація – велике діло. У новоствореному бюро перекладів «Тріс» першими в Києві почали використовувати комп'ютери замість друкарських машинок. Комп'ютери в ті часи коштували неймовірно дорого, але й тут Олександр Серебряник знайшов нетрадиційне рішення: зібрав з двох списаних агрегатів «Поиск» один робочий. І бюро перекладів стало пропонувати послуги на стількох мовах, скільки було мовних розкладок. Одного разу прийшов клієнт з документом данською. Кинулися шукати перекладача, але їх не виявилося навіть у посольстві Данії, де наші співробітники розмовляли англійською. Про те, щоб відмовити клієнтові, не могло бути й мови! І Серебряник сам пішов у бібліотеку, обклався данськими словниками та... переклав документ.
Напевно, це і є суть підприємницької жилки – знаходити рішення там, де, здавалося б, виникає безвихідь. І один з перших глухих кутів не змусив себе довго чекати: у «Трісі» виникли серйозні проблеми з орендованим приміщенням.

Комп'ютери на снігу

Орендарі буквально поставили ультиматум: «Звільніть приміщення через декілька годин». Комп'ютери та речі співробітників опинилися взимку прямо на вулиці, довелося терміново шукати приміщення. І щоб не втрачати клієнтів, які звикли приїжджати в певне місце, помешкання мало бути десь поблизу. Допоміг випадок: у будинку навпроти розташувалося комунальне підприємство «Київміськдовідка», один з власників якого виявився колегою Серебряника по університету. І центр перекладів переїхав туди.
З Київміськдовідкою було вирішено зробити спільний проект. Робота в бюро перекладів показала, що іноземці мають потребу не тільки в перекладацьких послугах, але й у якісній міській довідці. На той час жодна столична довідкова служба не обслуговувала клієнтів хоч якою іноземною мовою, тож зарубіжні підприємці, які бажали одержувати інформацію про українські фірми, мали б створити чималий попит.
Сказано – зроблено: у Київміськдовідки орендували телефонну лінію, номер 059 (зараз – 123) і приступили до роботи.
Спочатку інформація надавалася чотирма іноземними мовами: англійською, французькою, німецькою та іспанською, а через кілька місяців до них додалися російська та українська.
– Виявилося, що нормальної довідки немає навіть для киян, – згадує пан Серебряник.
Формат бізнес-довідки – служби, яка надає інформацію не тільки про телефони й адреси міських фірм, а й про їхні товари та послуги – був найбільш затребуваним.
Одним з перших гасел довідки «059» було таке: «Довідка, яка знає все!» Отже, посипалися запитання, на кшталт «А ви не підкажете, хто співає таку пісеньку, не пам'ятаю слів…». Телефоністкам доводилося шукати й відповідати!

Долаючи інформаційний хаос

У перший місяць call-центр «059» складався з однієї людини, потім – із чотирьох. Зараз же в холдингу трудиться 157 операторів, а безкоштовна стаціонарна бізнес-довідка «123» доступна в Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Донецьку та Львові.
Спеціальне програмне забезпечення й алгоритм спілкування з клієнтами будувалися прямо в процесі роботи. Важливо було показати українському споживачеві якісну альтернативу державній довідці «09», де сервіс здійснювався в найкращих радянських традиціях. Але головним завданням залишалася база даних. Необхідно було зібрати якісний інформаційний контент і налагодити систему його постійного оновлення та актуалізації, адже будь-яка подібна база застаріває з такою швидкістю, що вже через рік стає практично даремною. А база Київміськдовідки виявилася валідною всього на 15%.
І фактично в той час «Бізнес-довідка 059» була єдиною структурою, яка взяла на себе відповідальність систематично відстежувати зміни, що відбуваються в складі гравців українського бізнесу.
У 1998 році компанія дійшла висновку, що гарна можливість поповнювати й актуалізувати базу – власна кур'єрська служба, що надає послуги адресної реклами. Кур'єри, щодня відвідуючи різні компанії, уточнюють їхні адреси, режим роботи, сферу діяльності. А зараз щокварталу базу поповнює спеціальна контент-група холдингу, у якій працює 53 співробітники в Києві та Чернігові. Олександр Серебряник каже, що альтернативи контент-групі сьогодні в Україні не існує.
– Зараз запропонувати більше інформації, ніж володіємо ми, навряд чи можливо: ми її дбайливо збирали по крупицях. Використати найкращі технології або перегнати нас по організації теж складно. Купити ці бази даних настільки дорого, що в підсумку зароблені гроші навряд чи окуплять таку інвестицію, – каже Олександр.
А в 2006 році холдинг остаточно скупив акції Київміськдовідки в більш ніж сотні її акціонерів.

Один клієнт за рік

Історія розвитку «123» зовсім не нагадує казку, коли чудова ідея та її якісна реалізація миттєво приносять дохід.
Гроші було вирішено брати не зі споживачів, для яких дзвінок у «059», а нині в «123» безкоштовний, а з компаній. Наприклад, клієнт запитує, де можна пройти медичне обстеження. І інформація про послуги клініки-рекламодавця надається в першу чергу.
Ось так у «059» з'явилися клієнти. За перший рік роботи – один.
– Економіка «059» була настільки сумною, що всерйоз обговорювалося закриття проекту. Я запропонував почекати, заявивши, що зростання кількості контрактів запізнюється на рік, а динаміка збору грошей – ще на півроку. Тобто до економічного успіху в цьому проекті залишалося від року до півтора. Я виявився правий: уже через рік ми вийшли на точку самоокупності, а ще за рік повністю повернули вкладені в цей бізнес інвестиції, – розповідає пан Серебряник.
За роки свого розвитку холдинг поступово обростав новими проектами. Серед них і мобільна довідка «559», і служба таксі, і інтернет-портал про товари та послуги TUT.ua.
– Локальний пошук – це та ніша, у якій нам належать провідні позиції і яка в Україні залишається слабо обробленою «широкими» пошуковими ресурсами, – стверджує бізнесмен. – З одного боку, ми забезпечуємо швидкий доступ до актуальної інформації, з іншого – здійснюємо цільове просування для малого та середнього бізнесу.
Сьогодні багатьом клієнтам простіше подзвонити в бізнес-довідку, де за секунди видадуть інформацію точно за запитом, аніж шерстити пошукові списки, відсіваючи нерелевантні інтернет-сторінки.

У недалекій перспективі

Зараз компанія розвиває онлайн-бронювання квитків і вузькоспеціалізовані сервіси, такі як довідка про красу й здоров'я, а ще вона є оператором мережі туристичних інформаційних центрів. Усього не перелічиш. Окрім того, напрацьовані технології дозволили холдингу почати надавати послуги аутсорсингового call-центру для комерційних і державних організацій.
У 2012-му компанія вийшла й на російський ринок – у вересні відкрито дочірнє підприємство «Центр цифрових комунікацій» у Москві. Зупинятися на цьому не збираються.
– Багато технологій телефонії та інтернет-пошуковиків, заточених під бізнес-пошук, у нашій країні значно кращі, ніж на Заході. І якщо в цьому ми маємо перевагу, випереджаючи Захід, то такий шанс потрібно використовувати, – отак оцінює Олександр Серебряник перспективи холдингу в завоюванні медіаринку Європи.

Анна Бельдій, Business Class

Гаррі Корогодський: "За кожним мільярдом тягнеться шлейф добрих справ. У кого товщий, у кого рідший"

опубліковано 24 жовт. 2012 р., 02:29 Столичний діловий портал   [ оновлено 24 жовт. 2012 р., 02:32 ]

Основна сфера інтересів цього бізнесмена — нерухомість. Він є співвласником фітнес-центру "Акваріум" і ТЦ "Глобус". Регулярно потрапляє до рейтингів найбагатших людей України. Після участі в передачі "Акули бізнесу" його впізнають через екстравагантну манеру одягатися і вибирати окуляри. Не дивно, що інтерв'ю "Простобанк Консалтинг" з Гаррі Корогодским вийшло не схожим на інші.

Коли Ви зрозуміли, що маєте підприємницькі навички?

У школі, у 5-6 класі.

Ви рано почали заробляти. У дев'яності, мабуть, єдиним джерелом заробітків була спекуляція. Вам не було соромно спекулювати?

Соромно? Цитую КК: «Спекуляція є скупка з метою подальшого перепродажу і перепродаж з метою наживи». А тепер подумайте, чи багато бізнесі не підходять під цю статтю? До речі, більшість комсомольсько-комуністичних активістів, які соромили таких як я, сьогодні — бізнесмени, тобто спекулянти (не всі, тільки які вчасно змінили орієнтацію). Чомусь жодного разу я не чув питання: «Вам не соромно, що у 80-і, будучи головою комітету комсомолу, Ви з ганьбою вигнані зі своїх лав за спекуляцію громадянина Х, а в 90-і готові були цілувати його спекулянтську дупу за 10% знижки, але Вам пропонували лише 5%, та й то за звичкою?»

А чим, на Вашу думку, відрізняються «бізнес» і «спекуляція»?

У тому, що батьки перестали соромитися того, чим займаються діти.

З банківськими послугами Ви познайомилися теж рано. У 90-і було досить просто отримати фінансування у банку, конвертувати у валюту, а потім повернути знову в рублях, зате на різниці в курсі можна непогано заробити...

Це з сьогоднішніми знаннями здається легко отримати кредит у 90-і. А тоді це було дуже непросто. Це сьогодні ви знаєте, коли в 90-і валюта подорожчає. Звичайно, перебудова — це велика можливість. Заробити було легко, важко зберегти.

Чим відрізняються сучасні банки від банків початку 90-х?

У них спільна тільки назва. Згадайте мобільний 90-х з ручкою для носіння. Те саме і з банками.

Послугами яких банків Ви як бізнесмен користуєтеся?

Великих.

Чи є необхідність страхування свого бізнесу? Який досвід співпраці зі страховими компаніями?

Тільки за вимогами банків, досвідом це не назвеш.

Більшість Ваших проектів передбачають участь декількох сторін (співзасновників). Чи виникають конфлікти між компаньйонами? Як вдається знайти компромісні рішення?

Я завжди в бізнесі з партнерами. Є постійні партнери, вони ж — найближчі друзі. Вважаю це однією з найбільших життєвих успіхів. Ми дуже добре навчилися терпіти один одного. Є ситуативні партнери, на конкретний проект. Конфліктів (тьху-тьху) не було. Бувають різні думки, але якщо всі хочуть домовитися, то це тільки на користь. А з тими, з ким не можна домовитися, ми в бізнес не йдемо.

Коли Ви вирішуєте про участь у якомусь проекті, як Ви оцінюєте керівника? Чи достатньо однієї співбесіди?

Проектів у мене не так багато, щоб брати керівником нову людину. Краще своїх завантажимо.

На ґрунтувалося рішення взяти участь у програмі «Акули бізнесу»? Чи справдилися ваші очікування?

Пішов за новими враженнями. Виправдалися — я їх отримав.

Чи брали Ви участь в якихось проектах з «Акул бізнесу»? Наскільки вони успішні?

Брав участь. Але не як партнер, а як безвідсотковий кредитор або спонсор. Наскільки я знаю, всі успішні.

Чи вмієте Ви вчасно сказати «ні»?

У бізнесі я крижина маринована. Якщо є найменші сумніви — відразу «ні».

У вас немає спеціальної бізнес-освіти. Чому? Чи допомагає освіта в бізнесі?

Жодна людина мого покоління не має бізнес-освіти. Чи допомагає вона? Безсумнівно, щонайменше під час працевлаштування.

Чи знадобилася Ваша спеціальність?

Моя спеціальність (інженер-електрик залізниць) мені поки що не знадобилася. Але впевнений, що стане у пригоді в майбутньому. Які мої роки!

Як Ви ставитеся до стереотипу ділового одягу: костюм і краватка?

Погано ставлюся до стереотипів. Костюм-краватка? Пам'ятайте анекдот, де одного запитали, чи любить він помідори? «Їсти — так, а так — ні». Костюм недостатньо мати, потрібно вміти його носити. В іншому випадку костюм має вас.

Вас називають найбільш екстравагантним бізнесменом. Як Ви до цього ставитеся?

Найбільш — це добре. Хоча б чомусь перший!

Чи є у Вас якийсь усталений графік? Як зазвичай проходить ваш робочий день?

З 12 до 16 — робота, з 16 до 18 — спорт, з 18 до 12 — особистий час.

Ваш фітнес-клуб «Акваріум» — перший такий проект в Україні і досі один з найдорожчих. Чому різниця в ціні з іншими клубами така істотна? У чому фішка?

«Акваріум» не найдорожчий. До того ж, це 14 тис. кв. м, а в середньому фітнес-клуб — це 2-3 тис. кв. м. Тож вам дають більше горілки за ті ж гроші — беріть, не затримуйте чергу!

Інколи в бізнесі доводиться йти на компроміси з власним «я». Як приклад, участь у будівництві ТЦ «Глобус» у той час, як Ви не схвалювали нове «обличчя» (архітектуру) Майдану. Як у таких випадках ухвалити правильне рішення?

Не було жодних компромісів. Був конкурс проектів, ми перемогли. Потім боролися з проектом: замість фалічного пам'ятника пропонували за наші гроші зробити музичний фонтан. Окремо всі були «за», а ухвалити рішення нікому.

Що Ви вважаєте найбільшим своїм досягненням у бізнесі?

Збережені відносини з друзями-партнерами.

Чи позначилися кризові явища на Вашому бізнесі? Чи довелося міняти якісь плани?

Звичайно. І плани довелося міняти. Але це не перша криза. Тим більше, нам обіцяють щасливий кінець.

Більшість людей на питання «Що для вас гроші?» відповідають «Це свобода». Виходить, що чим більше грошей, тим більше люди вільні. Але ж тоді сенс життя перетворюється у заробляння грошей?

Дуже індивідуально. Одним гроші потрібні, щоб витрачати, іншим — жити, у третіх — це спорт, сенс життя, на вашу думку. Але хто сказав, що це погано? За кожним мільярдом тягнеться шлейф добрих справ: у кого товщий, у кого рідший.

На що Вам не шкода витрачати гроші?

На все шкода))) Насправді я від витрачання отримую більше задоволення, ніж від заробляння. Мені б з кимось об'єднатися, щоб він заробляв, а я витрачав. Могли б забезпечити хороший обіг. Скажете, всі такі, а ось і ні! Я дуже талановитий розтратник!

Чи користуєтеся Ви Інтернетом? Які портали відвідуєте?

Користуюся. Лажу скрізь. Мене можна знайти в «Однокласниках», «Вконтакте», на спортивних форумах, про інші змовчу. Хотів зробити блог, але лінощі перемогли.

Що, на Вашу думку, стримує розвиток малого і середнього бізнесу в Україні?

А що, кажуть Корогодський — кращий фахівець з ліквідації стримування розвитку малого і середнього бізнесу в Україні? Гадки не маю.

Що Ви можете побажати тим бізнесменам, які сьогодні опинилися в скрутній ситуації?

Удачі!

Досьє

  • Народився: 4 серпня 1960 року в Києві.
  • Освіта: у 1985 р. закінчив Московський інститут інженерів залізничного транспорту за спеціальністю «електрифікація залізничного транспорту».
  • Родина: дружина і четверо дітей.
  • Чим пишається: сім’я, друзі.
  • За що соромно: ні за що.
  • Життєве кредо: у мене немає.
  • Хобі: теніс, подорожі.


Любомир Гайдамака, творець стартапу KoiPark, власник Prostobook, екс-власник iNamе: "Продумування і планування — це шлях до провалу будь-якого хорошого починання"

опубліковано 18 жовт. 2012 р., 02:41 Столичний діловий портал   [ оновлено 18 жовт. 2012 р., 02:43 ]

Що поєднує реєстрацію доменів уанету, екологічні ландшафти і паркобудування, розведення риб і написання книжок про це, дешеві малотиражні книговидання і публікації з історії трамваїв? Об'єднує креативні і дещо екзотичні види діяльності те, що усіма ними успішно займається Любомир Гайдамака. Про бізнес та життя з підприємцем спілкувався Prostobiz.ua

Любомире, чи користувалися Ви банківськими кредитами для розвитку бізнесу?

Мав таку необачність: оформити кредит перед 2008 р. під заставу нерухомого майна. Брати гроші можна, коли все працює в нормальних економічних умовах. А віддавати кредити за кризи — дуже важко. Судіть самі, ділянка землі в 2007 р. коштувала близько 200 тис. дол., під неї банк давав до 70% від її вартості. А зараз вона вартує 45-50 тис. дол. За реалізації цієї застави підприємець змушений ще доплатити банку близько 100 тис. дол. Тож кредити потрібно брати, але не в нашій країні і не за умов економічного спаду.

Ваш найяскравіший стартап — КоіПарк — почався з розведення японських коропів коі. Чи легко перетворити витратне хобі-пасив у дохідне хобі-актив?

Спочатку це хобі ще не було великим пасивом, бо у мене не було ні води, ні коропів. Перше, що я зробив, коли побачив цих коропів в Інтернеті, створив інформаційний сайт, де подав максимум інформації про ці дивні створіння. Тобто я створив такий собі посібник, щоб знати, як я будуватиму водойму, як доглядатиму за рибами. На створення сайту я витратив близько 100 дол., це було ще в 2002 р. Наповнив сайт самостійно. Заробив близько 1000 дол. і купив собі пікап «Таврія» у кредит. За три місяці повністю віддав гроші за нього. І почався мій бізнес.

Почалися дзвінки з проханнями допомогти побудувати водойму, продати плівку для ставу, устаткування, рибу. Я дивлюся, що є попит — і організував пропозицію.

Правду сказати, це один з моїх найбільш вдалих стартапів. Напевно, це пов'язано з тим, що я отримую величезне задоволення від того, що величезні коропи коі плавають у чистій воді в гарній водоймі, що я збудував.

Потім з розвитком бізнесу з будівництва декоративних водойм абсолютно випадково виникла ідея будівництва екологічно чистих ландшафтних водойм для плавання. Натепер це основний напрямок діяльності нашого підприємства .

Ви часто відвідуєте тематичні виставки за кордоном, зокрема в Японії? Що б Ви бажали побачити у нас, прищепити українцям?

Тішить японський ландшафтний дизайн, простота інженерних рішень. Насправді, Японія — проста і звичайна країна з маленькими будиночками, маленькими усміхненими людьми, красивими садами. Від японців для наших співвітчизників я би взяв їх можливість складні речі робити просто. А також їхню чемність, можливість бути людьми честі.

Але мені більше до вподоби європейські країни. Найулюбленіша — Нідерланди. Від голландців я б узяв для України бажання зробити країну гарною і ошатною.

Що спонукало Вас продати ще один з перших великих бізнес-проектів — iName.ua? Адже реєстрація доменів як і раніше перспективна бізнес-ніша?

Настав час. Я заздалегідь призначив дату продажу бізнесу. І продав його за адекватні гроші, які дозволили мені добудувати будинок за містом. І взагалі дозволили мені нарешті відійти від цих «мишачих» перегонів.

Ще один Ваш проект — перше книжкове видавництво на вимогу Prostobook — на яку аудиторію розрахований? Невже тільки на самодіяльних письменників?

Prostobook.com насамперед розрахований на авторів-початківців, які не мають можливості вкладатися у великий тираж. А можливо і мають, але краще протестувати своє видання на нашому майданчику, а потім вирішувати, чи друкувати тираж. А наше видавництво дозволяє надрукувати будь-яке видання від одного екземпляра.

Ще наш сервіс допомагає друкувати вузькоспеціалізовані видання, для яких не потрібні сотні накладів. Такої літератури дуже багато, на неї існує великий попит.

Також наш сервіс може бути корисним для інших підприємців: ми можемо робити обкладинки для корпоративних звітів, журналів, методичок, брошур, друкувати календарі, блокноти тощо.

Ми також хочемо співпрацювати зі звичайними видавництвами. Їм іноді потрібно додрукувати кілька сотень книжок накладу якогось бестселера, а заради такої малої кількості запускати офсет не вигідно. Тож ми можемо бути корисними для них.

Чи відчувається вплив популяризації електронної книги на друковану?

Учора читав книгу Стівена Бланка «Чотири кроки до просвітлення», яку ми видаємо. Це дуже серйозна і корисна книга для підприємців, які запускають стартапи. Знайомлячись із нею, я зрозумів, що на електронному ридері вона не буде нормально сприйматися. Адже там багато графіків, ілюстрацій.

Паперова книжка дозволяє швидко повернутися до прочитаного тексту, ще раз перечитати, осмислити прочитане, зробити примітки. Електронна книжка більше підходить для художніх творів.

Ваша книжка про історію трамвая свідчить про любов до цього виду транспорту. Ніколи не мріяли стати першим приватним трамвайним магнатом?

Книжку про історію трамвая підготував, використовуючи матеріали «Вікіпедії». Я хотів показати людям, що книжки можна видавати навіть тим, хто не є автором або письменником.

Відверто сказати, ніколи не думав, щоб стати трамвайним магнатом. Але читаючи книжку сера Ричарда Бренсона «Втрачаючи невинність», зрозумів, що хотів би зайнятися приватними швидкісними потягами в Україні, щоб була можливість приїхати зі Львова до Луганська за п'ять годин!

У 2012 році стартували нові проекти: EcoPond, BioFol і KoiClub. Розкажіть про них детальніше.

BioFol — це назва високоякісної EPDM-плівки (гідроізоляційний полімер: Ethylene-Propylene Diene Monomer — Ред.), яку ми цього річ почали возити в Україну. Ця плівка підходить для резервуарів будь-якого розміру.

KoiClub — це онлайн-журнал  про все, що стосується навколо водної тематики. Популяризує нові напрями, інформує його відвідувачів про новинки ринку, служить для обміну думками. Можливо, цей проект дозволить нам налагодити випуск паперового журналу, звичайно, за допомоги сервісу prostobook.com.

EcoPond — це назва для одного з наших основних напрямів будівництва ландшафтних водойм для плавання. Насправді наша компанія давно цим займається. Цього року ми вирішили дати сервісу власну назву.

Які Ваші найближчі бізнесові плани?

Цьогоріч ми продовжуємо будувати те, що називатиметься КоіПарк (адже це назва нашої компанії). Уже другий рік поспіль ми освоюємо ділянку в 0,5 га під Києвом, де будуємо парк, в якому можна побачити коропів коі, багато водних рослин, насолодитися видом японського саду, скупатися у ставку.

Чи використовують Ваші проекти страхування різних ризиків, страхування персоналу на виробництвах і в офісах, чи є досвід взаємодії зі страховиками?

Немає.

Якою є найбільша проблема Вашій бізнес-діяльності?

Оскільки наш бізнес новий, іноді не вистачає достатньої кількості знань і досвіду. Але я прагну постійно вчитися, відвідую виставки, конференції, беру участь у форумах.

Що Ви вважаєте своїм найбільшим досягненням у роботі?

Пишаюся тим, що зараз в Україні є найкращі колекції коропів коі в Східній Європі. Ми пройшли цей шлях лише за десять років. Навіть не віриться, що десять років тому мене могли «розвести» на коропів коі, які потім виявилися «золотими» рибками.

Балотуватися в парламент не плануєте?

Ні.

У повсякденному житті Ви все плануєте логічно і раціонально або знаходити рішення інтуїтивно?

Я завжди покладаюся на свою інтуїцію. Продумування і планування — це шлях до провалу будь-якого хорошого починання. Є ідея — іди і роби!

На чому Ви ніколи не економите?

На закупівлі основних закладних деталей (стартових — Ред.). Намагаюся, щоб на складі було все, що потрібно для початку роботи над будь-яким проектом. На купівлі потрібних інструментів. Також не економлю на придбанні книг.

Як Ви відпочиваєте?

Для мене найкращий відпочинок — це сидіти перед комп'ютером і писати про те, що мене зацікавило останнім часом. Дізнався про новий метод фільтрації води — відразу намагаюся дізнатися більше. А потім написати статтю неначе для себе, при цьому ділячись інформацією зі своїми колегами.

Один-два рази на тиждень ходжу на картодром. Їзда на картах дозволяє відчути вибух адреналіну. Відвідую організовані перегляди перегонів «Формули-1». Ще люблю кудись поїхати, щось побачити нове: природа, озера, ліси!

Спасибі, Любомире, за відповіді. Що Ви можете побажати нашим читачам-бізнесменам?

Якщо є гарна ідея, то не пишіть бізнес-плани, а робіть щось реальне, що наблизить вас до запуску вашого першого успішного проекту! І частіше усміхайтеся!

Соціально-психологічні особливості успішного підприємця

опубліковано 15 жовт. 2012 р., 06:59 Столичний діловий портал

Лілія Захаріяш,
аспірант
Інституту соціальної та політичної психології
АПН України

У статті зроблено спробу дослідити й виокремити соціально-психологічні характеристики, притаманні багатогранній особистості успішного підприємця. Подано основні результати дослідження, одержані шляхом опитування групи експертів з числа успішних підприємців.

Актуальність проблеми

В останнє десятиріччя чимало наукових досліджень присвячувалося проблемам підприємницької діяльності. Це обумовлюється тим, що однією з найважливіших соціальних функцій підприємництва є підвищення добробуту суспільства. До речі, наша держава вважає підприємницьку діяльність одним із шляхів подолання бідності в Україні.

Підприємницька діяльність формувалась у різних культурах багато століть, але у вітчизняному контексті з приходом радянської влади вона була перервана. Її було насильно витіснено плановою економікою.

Початок наукових досліджень у сфері підприємництва на пострадянському просторі припадає на час легалізації підприємницької діяльності (кінець 1980-х - початок 1990-х років).

Теоретичний аналіз розробленості проблеми дозволив визначити певні етапи відродження підприємницької діяльності в Україні.

Перший етап визначився ще в часи „розвинутого соціалізму” (1980-ті роки), ще тоді, коли підприємливий господарник часто вважався злочинцем, а його спосіб економічної поведінки переслідувався законом [1]. А. Соломонов, зокрема, зазначає, що тоді для досягнення успіху необхідно було „піти на правове порушення” [2].

Другий етап розвитку підприємництва розпочинається після розпаду СРСР. Саме тоді заговорили про „новых русских”. Поява цього нового соціального прошарку привернула увагу багатьох науковців. З’являються наукові публікації, присвячені широкому колу питань, прямо чи опосередковано пов’язаних з ціє проблемою (Л. Борисова [3], Н. Зарубіна [4], О. Перепьолкін [5], Л. Французова [6], С. Балабанов [6] та інші). У їх розвідках дається узагальнений образ підприємця як девіантної, криміналізованої особистості, дії та поведінка якої суперечать соціальним нормам і цінностям.

Третій етап припадає на другу половину 1990-х та на 2000 – 2002 роки. Соціум вже сприймає підприємництво як престижний вид діяльності, до якого вдаються навіть ті прошарки суспільства, які вважалися елітними, – державні чиновники, господарники, представники колишньої партійної номенклатури, комсомольські функціонери.

Четвертий етап розвитку підприємництва припадає на сьогодення. В сучасному соціально-економічному контексті соціум розглядає підприємця як багатогранну особистість, котра завдяки своїм специфічним психологічним та діловим якостям досягає успіху в скрутний для економіки України період.

Актуальними для соціальної психології у цьому контексті постає низка проблем: соціально-психологічні чинники, що сприяють розвиткові підприємництва; етичні і психологічні проблеми ринкового господарювання; особистість підприємця і фактори формування особистісних підприємницьких властивостей. У зв’язку з цим перед дослідниками постають такі питання: чи кожна людина може стати підприємцем; чи реально сприяти розвиткові психологічних характеристик успішного підприємця; чи можна навчити ефективному підприємництву? [7]. Особливої уваги заслуговує проблема формування інноваційних форм економічної поведінки та феномена успішного підприємця [1; 5; 8].

Мета статті – висвітлення результатів дослідження соціально-психологічних особливостей успішного підприємця, розкриття його специфічних соціально-психологічних рис.

Результати дослідження та їх узагальнення

Згідно з теорією підприємництва, на успіх впливає багато чинників. Так, зокрема, на думку деяких дослідників, „для підприємницької діяльності необхідно мати, по-перше, підприємницькі риси, а по-друге – ідею” [9]. О. Романовський вважає, що для успішного підприємця необхідні такі складові: „Талановитий та належним чином підготовлений підприємець + першокласна команда менеджерів + чудова можливість на ринку” [9]. І. Тимошенко називає умовою успішної підприємницької діяльності „виживання, результативність і ефективність, виробництво і практичну реалізацію” [10]. Та все ж найбільш значущим компонентом успіху у цьому контексті слід вважати наявність „унікальних здібностей, досвіду та компетентності особистості підприємця”, які дозволяють вирішувати актуальні нестандартні завдання для досягнення загальної мети підприємницької діяльності.

Ми провели опитування експертної групи, учасниками якої були успішні підприємці з банківської сфери, які за досягнення високих економічних показників відзначалися нагородами.

Було розроблено варіант опитувальника (з трьох блоків), за допомогою якого вдалося визначити соціально-психологічні характеристики особистості підприємця, особливості його ціннісної сфери, емоційний капітал, специфіку поведінки в діловій сфері чи в економічному середовищі. Загальна кількість опитуваних – 50 осіб віком від 28 до 35 років. Підприємцям слід було оцінити за десятибальною шкалою соціально-психологічний капітал особистості, який, на їхню думку, необхідний для досягнення успіху у підприємницькій діяльності.

Дані опитування дозволили визначити соціально-психологічні характеристики особистості успішного підприємця.

Перший блок спрямовувався на виявлення соціально-психологічних якостей особистості успішного підприємця. У першій колонці таблиці 1 наведено середню арифметичну оцінку кожної з перелічених у запропонованому переліку якостей, притаманних, на думку досліджуваних, успішному підприємцеві. У другій і третій колонках показники представлено за такими ознаками: перший вказує на загальну оцінку якості в уявленнях чоловіків або жінок (гендерні відмінності), а відсотковий показник означає кількість експертів, що включили цю якість у власний перелік відповідей.

Таблиця 1

Соціально-психологічні якості

Загальна оцінка

Чоловіки

Жінки

Добре розвинута мотивація

10

70 %

65 %

Психологічна гнучкість

9

54 %

60 %

Готовність ризикувати

8

53 %

50 %

Позитивне мислення

7

51 %

49 %

Отже, у 70 % чоловіків і 65 % жінок (з експертної групи) успішних підприємців домінує мотивація досягнення. Це можна тлумачити як „прагнення збільшити максимально високі здібності людини до всіх видів діяльності, до яких можуть застосовуватися критерії успішності, де виконання подібної діяльності може привести до успіху чи невдачі” [11]. Можемо припустити, що саме мотивація досягнення є однією з найголовніших умов успішності у підприємницькій діяльності. Зазначимо, що в минулому підприємці експертної групи (67 % чоловіків і 55 % жінок) були непоганими організаторами, мали певні досягнення у спорті; отже, у них була потреба змагатися, самостверджуватися. Це певною мірою сприяло максимальному розвитку мотивації досягнення. Але, як показують результати дослідження, вона не є достатньою, якщо система цінностей не відповідає очікуванням респондентів.

Таблиця 2

Перелік цінностей

Загальна оцінка

Чоловіки

Жінки

Цікава робота (успішна професійна діяльність)

10

60 %

50 %

Гроші (матеріальна незалежність)

10

67 %

45 %

Загальний успіх та визнання оточуючих

9

55 %

58 %

Свобода (незалежність)

10

50 %

47 %

Самостійність

9

46 %

49 %

Сім’я

8

30 %

40 %

Здоров’я

8

27 %

29 %

Друзі

6

20 %

15  %

Мотивація досягнення поєднується з наступною системою цінностей: цікава робота й успішна професійна діяльність (60 % чоловіків, 50 % жінок), гроші (матеріальна незалежність) (67 % чоловіків, 45 % жінок), загальний успіх і визнання (55 % чоловіків, 58 % жінок), свобода (чоловіки – 50 %, жінки – 47 %), самостійність. Мотивація досягнення і бажання одержати високі результати забезпечують успіх лише тоді, коли поєднуються з працею як з найважливішою цінністю („Не уявляю себе без роботи, це найголовніше у моєму житі”).

Коли підприємця обмежують об’єктивні умови, то він може змінити ставлення до них. Водночас ситуація може обмежити його в кількості і якості виборів, але ніколи не обмежить в самій можливості самостійно вибирати. Цінність свободи вибору гармонійно поєднується з волею і владою над собою – це визначає не жорстку зовнішню дисципліну, а контроль та саморегуляцію [12].

Помітно менш значущими для успішних підприємців є такі цінності, як сім’я (чоловіки – 30 %, жінки – 40 %), здоров’я (чоловіки – 27 %, жінки – 29 %), друзі (чоловіки – 20 %, жінки – 15 %).

Варто відзначити гендерні особливості в успішних жінок, домінування цінності роботи і грошей: помічаються рольові конфлікти, роль матері і працівника, причому конфлікт розв’язується на користь праці. І це формує комплекс „нереалізованості” як матері, дружини, котра усвідомлює цю проблему, але продовжує жити у звичному напруженому темпі соціальної активності, працюючи по 10 - 12 годин на добу. За результатами інших досліджень [13; 14], які не є зараз предметом обговорення, виявлено, що у жінок, які не працюють, цінність праці відходить на другий план, домінують такі цінності, як сім’я і благополуччя, виконання домашніх обов’язків. Такі жінки, якщо виникає потреба стати до праці, вибирають роботу „ближче до дому”, легко приймають рішення про звільнення, якщо це необхідно для сім’ї. Цінність роботи як сфери розкриття здібностей у них дуже низька.

Однією з найголовніших індивідуально-психологічних якостей успішного підприємця, за результатами опитування (таблиця 1), є психологічна гнучкість (чоловіки – 54 %, жінки – 60 %). Саме вона дозволяє підприємцеві вийти за рамки соціальних обмежень, стереотипів, розкрити свій потенціал, проявити креативність у вирішенні професійних завдань.

Розрізняють такі види гнучкості: гнучкість психологічна - умова психологічної рівноваги (впевненість, стійкість, розкутість, спокій), фактор ефективного життя - щасливого, корисного й осмисленого [12; 15]; гнучкість емоційна - здатність проявляти максимально широкий діапазон емоцій адекватно ситуації, що склалася; гнучкість пізнавальна (інтелектуальна гнучкість) - здатність використовувати різні стратегії, методи і прийоми мислення, вихід за межі стереотипів сприйняття; гнучкість поведінкова - здатність ефективно використовувати широкий сектор поведінкових моделей, адекватних ситуації, на противагу звичним, які обмежують успішний розвиток.

У будь-якій професійній діяльності, а особливо у підприємницькій, необхідно бути гнучкою особистістю, аби при потребі змінювати свої дії для досягнення бажаного результату. Використання тільки одного засобу управління позбавляє можливості вибору взагалі. Використання двох засобів контролю ситуації ставить підприємця перед нерозв’язаною дилемою. Мати вільний вибір - означає бути здатним використовувати як мінімум три підходи до ситуації. Отже, підприємець зі здатністю до гнучкості може ефективно управляти ситуацією.

Згідно з даними опитування (чоловіки – 53 %, жінки – 50 %), успішним підприємцям притаманна така риса, як готовність ризикувати. Вони, як правило, не витримують одноманітності, стандартних ситуацій, готові починати все з „нуля”, „зробити крок у невідоме”.

Готовність ризикувати в сучасній психології пов’язується із здатністю суб’єкта досягати поставленої мети і регулювати свої поведінкові стратегії. Вона розглядається як неадаптована форма поведінкової активності особистості, як особливий спосіб мислення суб’єкта, що діє в умовах невизначеності [16].

Чимало психологічних досліджень присвячувалося виявленню специфічних індивідуально-психологічних рис людини, що зумовлюють її готовність ризикувати. Такими рисами, зокрема, є імпульсивність, незалежність, прагнення до успіху, лідерство і домінування.

Позитивне мислення (чоловіки – 51 %, жінки – 49 %) забезпечує можливість по-особливому ставитись до труднощів, невдач, помилок, що супроводжують підприємницьку діяльність. („Саме труднощі зробили мене сильним”). Труднощі сприймаються як стимул для вдосконалення.

Третій блок питань спрямовувався на виявлення соціальних показників (таблиця 3).

Провідним показником експерти визначили професіоналізм (чоловіки – 70 %, жінки – 78 %). Саме професіоналізм відкриває для підприємця нові можливості, забезпечує перевагу над конкурентами. Знання справи – необхідна умова успішної трудової діяльності. („Головне в успішній підприємницькій діяльності – команда професіоналів”). Однак залишається відкритим питання, чи завжди професіонал може стати успішним підприємцем. В ході опитування ми з’ясували, що для певної кількості (приблизно – третини) досліджуваних в успішній підприємницькій діяльності „головне бути не професіоналом, а хорошим організатором і мотиватором для команди”.

Таблиця 3

Соціальні показники

Чоловіки

Жінки

Професіоналізм

70 %

78 %

Вища освіта

100 %

100 %

Навчання в аспірантурі

25 %

27 %

Науковий ступінь

8 %

9 %

Додаткова освіта: курси, тренінги, семінари

70 %

80 %

Спортивні досягнення

67 %

55 %

Організаторський досвід (минулих років)

40 %

56 %

Адаптативний досвід

30 %

38 %

Професіоналізм у поєднанні з позитивним ставленням до роботи дає підприємцеві можливість ефективніше реалізовувати себе. Значна кількість успішних підприємців вважає, що „тільки на цікаву роботу можна витратити значну частину життя”.

Відзначимо ще один соціально-важливий фактор успішності – рівень і якість освіти. Всі успішні опитані підприємці мають вищу освіту, 25 % чоловіків і 27 % жінок навчаються в аспірантурі, наукові ступені мають 8 % чоловіків і 9 % жінок.

Слід зазначити, що головне не наявність диплома, а якість освіти; саме це є важливою складовою соціального капіталу особистості. Практично всі успішні підприємці постійно навчаються (98 % чоловіків і 99 % жінок), отримують додаткову освіту (тренінги, курси, семінари).

Звертає на себе увагу такий фактор, як адаптативний досвід успішних підприємців минулих років. Вони не раз міняли роботу і, відповідно, колективи, засвоюючи нові вимоги і соціальні норми. Цей досвід був своєрідним каталізатором процесу пристосування до соціального середовища, що кардинально змінювалося.

У процесі опитування з’ясувалося, що соціально-психологічна компетентність не виникла миттєво - вона формувалась у дитинстві, в юності; в дорослому житті вона лише проявляється. В епоху змін ці якості стали необхідними і знайшли застосування в економічній сфері.

В ході опитування було виявлено ще одну важливу складову успішної підприємницької діяльності - емоційний капітал особистості. Зауважимо: при опитуванні успішні підприємці відзначали, що справа, якій вони присвятили себе, приносить їм задоволення. („Без відданості та любові до справи я б не досяг успіху”). Професор В. Циба зазначає, що успіх обумовлюється як об’єктивними, так і суб’єктивними соціально-психологічними чинниками. Саме останні зумовлюють емоційний капітал успішної особистості, стан піднесення, відчуття щастя самореалізації [17].

Висновки

За результатами дослідження соціально-психологічних особливостей та розкриття специфічних соціально-психологічних рис успішного вітчизняного підприємця визначено найбільш значущі складові успішного підприємництва: соціально-психологічні якості, такі як мотивація досягнення, психологічна гнучкість, готовність ризикувати, позитивне мислення. Домінування таких цінностей, як робота, гроші і свобода, є обов’язковою умовою досягнення успіху, що поєднується з такою складовою, як емоційний капітал (любов до справи, пристрасть, відчуття самореалізації). На думку експертів, рівень освіти, стійкість соціальних зв’язків, адаптативний досвід, професіоналізм у поєднанні з вище названими якостями є важливим доповненням особистості, яка прагне успіху.

Представлені соціально-психологічні якості успішної особистості підприємця, від яких, на нашу думку, залежить успіх підприємця, потребують подальшого ґрунтового вивчення, якому й будуть присвячені наступні етапи нашого дослідження.

Література:

1. Перепелкин О. В. Российский предприниматель: штрихи к социальному портрету / СОЦИС, № 2, 1995, с. 35 – 40.

2. Соломонов А. Ю. Жизненный мир успеха и неудач. Речевые практики и риторические рационализации достижения успеха у постсоветских профессионалов // Современый социализм. – М., Московский общественный научный фонд, 1996, с. 45.

3. Борисова Л. Г. Подросток в бизнесе: социализация или девиация? // СОЦИС, 2001, с. 68 – 76.

4. Зарубина Н. Российское предпринимательство: идеи и люди // Вопросы психологии, 1995, № 7, с. 20.

5. Перепелкин О. В. Российский предприниматель: штрихи к социальному портрету // СОЦИС, 1995, с. 36.

6. Балабанов С. С., Воронин Г. Л., Французова Л. Я. Имидж предпринимателя у педагогов и учащихся // СОЦИС, 1993, с. 8 – 12.

7. Макаренко В. Психологія підприємництва // Соціальна психологія, № 2, 2004, с. 13.

8. Погребняк А. Соціальні парадигми бізнесу в світі та в Україні // Соціальна психологія, № 6, 2004.

9. Впровадження досвіду економічно розвинутих країн з підготовки підприємців. Київ, 2003, с. 4.

10. Тимошенко І., Соснін А. Мотивація особистості та людських ресурсів. Київ, 2004, с. 513.

11. Макаревич О. Мотивація як підґрунтя дій особистості // Соціальна психологія, 2006, № 2, с. 14.

12. Завалкевич Л., Косик В. Гибкость как предпосылка эффективности менеджера // Персонал, 2002, № 10, с. 64.

13. Ложкін Г., Дорошенко Н. Конфликт: мужчины и женщины // Персонал 1999, № 5, с. 52.

14. Альошина Ю., А. Волович. Проблемы усвоения ролей мужчины и женщины // Вопросы психологии, 1991, № 4, с. 74 – 82.

15. Завалкевич Л. Развитие психологической гибкости как фактор эффективности менеджерской деятельности // Практична психологія та соціальна робота, 2004, № 1, с. 15 – 29.

16. Пачковський Ю. Проблема ризику в підприємництві // Практична психологія та соціальна робота, 2001, № 2, с. 37 – 39.

17. Циба В. Алгоритм життєвого шляху успішної особистості // Соціальна психологія, 2006, № 2, с. 40.

УЦПМ

1-10 of 51